Пастирський лист з приводу ситуації, пов’язаної з проблематикою СНІДу

Пастирський лист
Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ
з приводу ситуації, пов’язаної з проблематикою СНІДу

Вступ

«Не полишу вас сиротами» (Ів. 14, 18). Цими простими і водночас дуже глибокими словами Христос розвіює страх та відчай тих, хто відчуває свою беззахисність перед викликами сучасності. Хочемо і ми пригадати ці слова сьогодні, у час, коли у світі і в Україні, зокрема, говорять про актуальність проблеми поширення Синдрому набутого імунодефіциту (СНІД).

Тема СНІДу істотно позначила сучасну епоху і стала предметом серйозного занепокоєння. З огляду на це різні державні, міжнародні, громадські та релігійні організації намагаються докласти зусилля, щоб послабити вплив наслідків СНІДу та допомогти всім, хто досвідчує різного роду страждання, з цим пов’язані.

Христова Церква не може стояти осторонь проблем, які постають перед людьми сьогодення, оскільки «радість і надія, смуток і журба сучасних людей, передовсім убогих і страждаючих, є також радістю та надією, смутком і журбою Христових учнів; і немає нічого справді людського, що не знаходило б відгомону в їхньому серці» (Другий Ватиканський Собор «Gaudium et spes», 1).

Сучасні виклики СНІДу

Одним із важливих запитань, які постають перед людиною сьогодення є проблематика, пов’язана з поширенням у світі явища СНІДу, через який люди зазнають значного фізичного, психічного, а також і морального страждання.

Сучасна ситуація довкола проблематики СНІДу відкриває перед нашими очима біль людей, які через хворобу знаходяться у відчаї, засуджені суспільством, часто відкинені ближніми. Немало є й таких, життя яких наповнене переживаннями за рідних, знайомих, уражених СНІДом. Ще інші відчувають страх перед загрозою поповнити ряди хворих на СНІД. Ця боязнь часто породжена неспокоєм як за власну безпеку, так і за долю тих, за кого вони несуть відповідальність.

Поширювана у суспільстві інформація про способи зараження, які призводять до хвороби СНІДу, часто стає підставою для осуду, агресії та звинувачень на адресу хворих на СНІД. Що більше, існує спокуса трактування хворих як потенційної особистої та суспільної загрози, відводячи їм місце прокажених цього світу. Неприйняття та нерозуміння осіб, хворих на СНІД, або таких, яким визначено ВІЛ-позитивний статус, як у колі рідних і друзів, так і з боку державних чи суспільних установ ускладнює їм можливість реалізувати особисті дари.

Усі ті, кого торкнула недуга СНІДу, відчувають певного роду ізольованість, яка спричинює особливу драму: вона припадає на час, коли в їхньому житті з’являється чи не найбільша потреба уваги та підтримки.

Наслідки хвороби спричинюють вплив як на особистісному рівні, так і на соціальному. Вони виявляються у різного роду відкиненні, неприйнятті та ізоляції, у сімейних кризах та розірванні товариських зв’язків. Одним із найважчих тягарів у такому випадку стає самотність.

Хоча світ страждання стосується окремих людей і є, так би мовити, розпорошеним, проте «він містить у собі єдиний заклик до спільності і солідарності» (Святіший Отець Іван Павло II, «Salvifici doloris», 8). Постає реальна потреба співстраждання та опіки, допомоги у подоланні відчаю та депресії, віднайдення сенсу життя та відбудови ієрархії цінностей.

Слово до тих, хто страждає через СНІД

Найперше звертаємося до тих, хто перебуває у світі страждання через проблеми, пов’язані зі СНІДом.

Для багатьох людей страждання, спричинене хворобою, є незрозумілим явищем, нерідко — доказом проти існування доброго Бога. У багатьох випадках питання хвороби та болю, який вона завдає, викликає відкрите обурення проти самого Бога, стає причиною відкинення Його.

Людина запитує про причину свого страждання і на людському рівні шукає відповідей на ці запитання. Вона часто ставить їх Богові, ставить їх Христові, і при цьому не може оминути увагою, що той, кому вона ставить своє запитання, сам страждає, однак бажає їй відповісти з хреста — осердя власного страждання. Ісус Христос добровільно прийняв терпіння і смерть «з любові до Отця і до людей, яких Отець хоче спасти» (Катехизм Католицької Церкви, 609). Будучи невинним, Він зазнав страждань, і тим поєднав себе з болем людських синів та дочок.

Христос не дає прямої відповіді на запитання людини про значення хвороби та страждання. Людина чує Христову спасенну відповідь настільки, наскільки стає учасницею Його терпінь. У міру того, як людина бере свій хрест, духовно єднаючись із Христовим хрестом, перед нею дедалі більше відкривається спасенне значення страждання (пор. Іван Павло II «Salvifici doloris», 26).

Христос мав велике співчуття до хворих людей і вилікував багатьох із них. Про Його терапевтичну діяльність не можемо говорити лише на природному чи науковому рівні, тому що зцілення, які Він учинив, є «духовної» природи, як виразний знак того, що Бог є поряд із хворобою і людським стражданням.

Ісус є «лікарем душ і тіл», який прийшов для того, щоб оздоровити цілу людину. Зворушений багатьма стражданнями, Христос не лише дозволяє хворим торкатися Його, але бере на себе їхні біди: «Він узяв наші недуги і поніс наші хвороби» (Мт. 8, 17). Однак Він не оздоровив усіх хворих. Його оздоровлення були радше знаками приходу Божого Царства, вони свідчили про більш радикальне оздоровлення — перемогу над гріхом і над смертю через Його Пасху та цілковите дарування свого життя.

Ісус є втіленням здоров’я, яке походить від Бога. У Христі «доброта й любов до людей Спаса нашого Бога» (Тит. З, 4) об’явилися усім, і кожен, хто простягає руку до Нього, досвідчує доброчинні наслідки його спасенної присутності та влади.

Христос допомагає нам подивитися з іншої перспективи на хворобу і страждання, які ніколи не позбавлені значення. Вони є «покликанням» того, хто страждає, щоб він міг брати активну співучасть у Христових терпіннях, зробивши свою хворобу особливим досвідом життя. У такий спосіб хвороба може стати випробуванням, місцем віднаходження особистого буття, місцем, де ми відкриваємо фундаментальні цінності та де народжується правдиве оцінювання особистої історії. Людина відкриває те, що є суттєвим, те, що дає силу жити і задля чого варто боротися, незважаючи на всі труднощі та протиріччя.

З християнської перспективи, у своєму стражданні людина вчиться сподіватися проти надії — contra spem spero. У цьому бажанні надії вона може відновити невичерпні багатства, які є в її особистості: відкритися до майбутнього, викликати бажання і смак продовжувати жити, віднайти стимул і довір’я до себе самої.

Сьогодні Церква звіщає добру звістку від Христа: «Не полишу вас сиротами» (Ів. 14, 18). Господь, уживаючи приклад «сиріт», виявляє людині справжню природу її тривоги: дитина боїться сирітства не з огляду на проблеми, що постануть перед нею в майбутньому. Так само й автентична тривога людини полягає не у страху перед масштабністю грядущих викликів, а перед загрозою залишитися без Бога, подібно як боїться дитина втрати люблячих батьків. Віра в Бога «випробовується переживанням зла і страждання» (Катехизм Католицької Церкви, 272).

Люди, які страждають від проблем, пов’язаних зі СНІДом, можуть таким чином стати справжніми свідками безумовної Божої любові, лагідного дотику благого та всемилостивого Бога до глибин свого зраненого єства і, зрештою, місцем об’явлення Божої краси та милосердя, автентичними пророками невичерпної доброти Творця та цінності і глибокої змістовності кожної миті людського життя.

До вірних

Дар заповідей і Закону становить частину Союзу, який Бог укладає зі своїм людом (пор. Катехизм Католицької Церкви, 2060). Вони є відповіддю на любов Бога та Його визнанням (там само, 2062). Господь є Творцем своїх установ, оберігачем яких є Церква, і робить їх можливими для виконання через свою благодать (там само, 2082). Цей дорогоцінний дороговказ є запорукою успішного життя кожної людини, що принесе їй справжнє щастя та мир.

Як вірні послідовники Христа, покликані звіщати Добру Новину та свідчити про всеохоплюючу Божу любов у сучасному світі, ми не маємо права задовольнятися байдужістю чи осудом тих, хто страждає через СНІД.

«Так само, як тіло є одне, хоч і багато має членів, і всі члени тіла, хоч і є їх багато, становлять одне тіло, так і Христос. Усі бо ми хрестилися в одному Дусі, щоб бути одним тілом» (1 Кор. 12, 12–13). Цей промовистий образ із послання апостола Павла добре виражає солідарність, яку ми відчуваємо з усіма страждаючими членами тіла, що ним є людство, а особливо з нашими братами і сестрами у вірі, з якими ми становимо одне в Христі Тіло.

Під час свого перебування на землі Христос постійно намагався бути поруч із людьми, які потребували допомоги. Він оздоровляв хворих, потішав засмучених, насичував голодних, звільняв людей від одержимості та фізичних недуг: глухоти, сліпоти, прокази та ін. Тричі Він повернув мертвих до життя. Він був чутливим до кожної людської потреби, як тілесної, так і душевної. Ісус розумів людей, які зазнають різного роду терпіння, тому що Він сам узяв на себе страждання, щоб людина не померла, а жила життям вічним.

Христос особисто став зразком безкорисної любові, співчуття, вміння бути поруч із тими, хто терпить, їх супроводжувати і приязно ставитися до них.

Притчею про доброго самарянина (Лк. 10, 25–37) Ісус подає нам виразний приклад, як ми повинні ставитися до ближніх, які страждають. Ми не можемо бути байдужими — минати їх. Кожен, хто зупиняється біля страждання іншої людини, хоч би яким воно було, є добрим самарянином.

Добрий самарянин допоміг у потребі і був чутливим до страждань свого ближнього. Він не зупинився лише задля зворушення і співчуття. Вони стали для нього стимулом до дій, які були скеровані на те, щоб «донести поміч» зраненому чоловікові. Добрий самарянин — це той, хто приносить допомогу в стражданні, хоч яким би воно було. Він жертвує собою заради іншого, бо лише через щирий дар себе людина може повністю віднайти своє покликання (пор. Gaudium et spes, 24).

Любов Господа до тих, які терплять, є такою великою, що Він ототожнює себе з ними: «Я був хворим і ви навідались до мене» (Мт. 25, 36). Тому Христові вірні повинні широко відкрити свої обійми для всіх утомлених і обтяжених, відкинутих і забутих суспільством, важко зранених у душі і на тілі.

У своєму ставленні до людей, обтяжених стражданнями, вірні покликані являти лагідну Божу присутність і таким чином бути перед обличчям світу свідками воскресіння та життя Господа Ісуса, знаком живого Бога (пор. Другий Ватиканський Собор «Lumen gentium», 38).

Душпастирська опіка

Окремої уваги заслуговує роль душпастирів. Через проповіді, проведення публічних молитов, особисті відвідини та створення груп взаємної підтримки, священнослужителі можуть допомогти тим, що страждають від проблем, пов’язаних із СНІДом, подолати відчай і подивитися на свою ситуацію очима віри, відшукати надію та зміст життя, зустрітися з Богом, який є Любов’ю (1 Ів. 4, 8).

Потрібно бути готовими до того, що пастирська турбота потребуватиме тривалого спілкування з дотриманням конфіденційності, багатьох зусиль та особливої терпеливості. Тому пресвітерам потрібно пригадувати собі, що — завдяки їхній участі в уряді апостолів — їм даровано благодать бути слугами Христовими поміж народами (пор. Другий Ватиканський Собор «Presbyterorum ordinis», 2), оберігаючи тих, кого Отець передав Синові, щоб ніхто з них не був втрачений (пор. Ів. 17, 18).

Будучи вірними проповідниками благодаті, «що явилась спасительна всім людям» (Тит. 2, 11), у всіх сферах своєї діяльності священнослужителі повинні явити себе добрими пастирями дорученого їм стада та вірними послідовниками Божественного Вчителя, засвідчуючи всім Його безмежну любов і невичерпне милосердя.

У душпастирській опіці слід духовно й сакраментально підтримувати хворих на СНІД і долати упередження у ставленні до них. Окрему увагу треба приділяти жертвам СНІДу — дітям-сиротам, вдовам та вдівцям, родичам і знайомим.

Сама ж спільнота віруючих уже на парафіяльному рівні має стати місцем, де всі, хто страждає, можуть знайти підтримку та втіху, не боячись зустріти упереджене ставлення, осуд чи байдужість. Таким чином вірні можуть нести одне одному розраду, надавати братню підтримку, а насамперед бути достовірними свідками живої віри та надії, «яка не засоромить» (Рим. 5, 5).

Заключне слово

Церква звертається до всіх людей доброї волі мовою, яка записана в сумлінні кожного. Тільки тоді, коли людина дотримується Богом вкладених у її природу законів, може вона дійти до справжнього й бажаного щастя (пор. Павло VI «Humanae vitae», 31).

Закликаємо всіх до безкомпромісного захисту та пошани гідності кожної людини. Просимо всіх, хто може посприяти у вирішенні проблем, пов’язаних зі СНІДом — зокрема науковців, медичних працівників, представників державних та громадських організацій, ЗМІ — до відповідального та щирого служіння життю і здоров’ю кожної людини, працюючи в мирі зі своїм сумлінням на розбудову цивілізації любові. Просимо плекати постійне набуття необхідних знань, щоб у цій проблематиці дати вірну пораду та вказати відповідні шляхи до її подолання.

Хочемо запевнити, що сьогодні, як упродовж і всієї історії, Церква не стоїть осторонь проблем людини. Хоч вона засуджує легковажну поведінку осіб, які спричинилися або спричиняються до поширення цього захворювання, проте виявляє свою опіку й турботу про тих, хто став жертвою цього захворювання.

У своїй душпастирській опіці Церква не звужує своєї місії лише до земних меж і свої завдання — тільки до антропологічних (пор. Павло VI, «Evangelii nuntiandi» 32); натомість, тісно пов’язує визволення людини із спасінням в Ісусі Христі (там само, 35).

Українська Греко-Католицька Церква висловлює через своїх пастирів глибоку віру в добро та мудрість, які Бог вклав у людське серце, і не втрачає надії на те, що разом зможемо гідно протистояти цьому грізному виклику, яким сьогодні є СНІД. Пам’ятаючи про те, що трапилося Пасхального ранку, ми знову хочемо підтвердити нашу віру в можливість несподіваного перетворення того, що виглядає як смерть — у насіння життя.