Пастирське послання Синоду єпископів Києво-Галицької митрополії УГКЦ з нагоди виборів

Пастирське послання
Синоду єпископів Києво-Галицької митрополії
Української Греко-Католицької Церкви
до вірних і всіх людей доброї волі з нагоди виборів

Улюблені Брати і Сестри,
наші співгромадяни і співгромадянки!

Ми стоїмо на порозі виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади. Ставлення народу до цьогорічних виборів показують проведені останнім часом різноманітні соціологічні опитування населення. За результатами цих опитувань, переважна частина громадян України не вірить у чесність виборчої кампанії. Багато вважає, що ці вибори стануть справжньою безоглядною боротьбою за владу і перетворяться на «народну забаву», де будуть купуватися і продаватися голоси, проводитися різні заходи розважального характеру: все це буде здійснюватися для того, щоб уникнути об’єктивного оцінювання певного кандидата чи політичної партії.

Упереджене ставлення народу до майбутніх виборів і їхніх наслідків не викликає особливого здивування, якщо брати до уваги те, що наша державна традиція, незалежність, самоврядування є ще дуже молоді. Після довгих десятиліть насильного способу керування життям цілої спільноти ми тільки вчимося жити демократично. Політичний досвід перехідного періоду і досвід, успадкований з часів тоталітарного режиму, вкорінив у нашій свідомості, зокрема свідомості молоді, хибне розуміння політики, як чогось, за своєю суттю, брудного, що політика — це зло, штучний витвір, який забезпечує певній групі людей вигідне існування. Насправді політика є вкрай необхідна, вона є складовою частиною будь-якої спільноти, а тим більше, держави. Політика — це одне з найвідповідальніших і найкращих покликань, адже бути політиком — означає служити своєму народові, своїм ближнім. У конкретній ситуації сьогодення, коли розуміння політики як бруду протиставляється, так би мовити, ідеалові чесного політика і справедливої політики, Христова Церква зобов’язана сказати своє слово, бо любов до Батьківщини є безпосередньою вимогою Заповіді Божої: «Шануй батька твого і матір твою…». На жаль, в Україні Церква говорить різними голосами через роз’єднаність, тому адресатами цього звернення єпископату Української Греко-Католицької Церкви є передусім вірні нашої Церкви, а з ними всі люди доброї волі. Все, сказане вустами ієрархів, які вболівають за добро нашого народу, побудоване на євангельській науці і досвіді світової цивілізації. Наш християнський обов’язок — допомогти Україні пережити перехідний період з мінімальними втратами і пришвидшити процес утвердження демократії.

Інколи Церкві приписують надзвичайну силу, немовби вона має в розпорядженні могутні силові структури. Таких структур Церква, звісно, не має, але ми свідомі того, що наші слова є способом передавання Божої мудрості і ефект від них може знайти відгук у душах тих, хто шукає правди, справедливості, добра. Завдання Церкви полягає не в тому, щоб вказувати на певних осіб чи конкретну партію, і не в тому, щоб їх висувати. ЇЇ мета — сприяти створенню такої атмосфери, в якій вибори могли б відбуватися нормально, спокійно, чесно, щоб вони були покликані служити спільному добру.

Що ж таке спільне добро? Помиляється той, хто вважає, що це — найбільша користь для найбільшої кількості людей. Згідно з соціальною доктриною Церкви, спільне добро — це сума всіх соціальних умов, які забезпечують пошану до гідності усіх людей, задовольняючи їхні головні потреби та надаючи свободу брати відповідальність за власне життя. Отже, завдання всіх урядів на всіх рівнях — скерувати свою політику в напрямку служіння спільному добру, охороняти слабких і тих, що потребують допомоги, забезпечуючи при цьому інтегральний розвиток всіх за умови дотримання рівноваги між правами особи і спільноти. Необхідно також пам’ятати, що індивідуальне добро тісно пов’язане з добром держави, так як і добро держави неможливе без добра кожного громадянина. Гіркий досвід комуно-більшовизму та фашистського нацизму засвідчує, що відбувається тоді, коли основним принципом реалізації державної влади є не служіння загалу, а задоволення запитів амбітних диктаторів та їхнього оточення через утвердження людиноненависних ідеологій.

Сьогодні ми всі скаржимося і страждаємо від явища, яке є кардинальним порушенням спільного добра і має назву «корупція». Суть цього явища полягає в тому, що одна особа чи група таких осіб, обіймаючи певні посади в суспільстві і таким чином служачи йому, вимагає від членів цього суспільства непередбаченої законодавством плати за надання певних прав і гарантій. У буквальному значенні можливість і право індивідуума, громадянина, а деколи і певної спільноти реалізувати себе узалежнена від суб’єктивної волі й авторитету іншої людини чи клану. Тобто, замість законопослушного урядовця, маємо чиновника, для якого основним законом є власні запити і уподобання. Ми всі, які є жертвами цього лиха, засуджуємо корупцію і тим самим свідчимо про прагнення спільного добра. Так само ми повинні засудити всі інші форми посягання на спільне добро.

Пам’ятаймо, що метою влади є служіння, а не накопичення добра. Недарма в розвинутих демократичних суспільствах існує принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову, як гарантія проти накопичення влади. Цього року ми вибираємо до різних рівнів законодавчої влади, опосередковано до судової гілки влади і тільки на рівні місцевого самоврядування — до законодавчої і виконавчої, тож слід з особливою відповідальністю поставитись до всіх кандидатів, перш ніж доручити їм такий великий вплив на суспільні процеси.

Готуючись до виборів, маймо на увазі й те, що дуже добрим засобом об’єктивної оцінки здібностей і щирості кандидатів є їхня діяльність у минулому. Зробити правильний вибір допомагає також аналіз їхніх передвиборчих програм. Відсутність суттєвих відмінностей, яка є вражаючою ознакою представлених кандидатами передвиборчих програм, свідчить насамперед про брак глибокої політичної культури і породжує підозру, що передвиборча метушня є передусім боротьбою за владу «саму в собі», а не за владу для служіння спільному добру. Звідси випливають різноманітні способи, інколи надзвичайно вишукані, купування голосів. Такий аморальний прийом здобування влади є доказом того, що кандидат, партія чи виборчий блок не мають належно опрацьованих, добре обґрунтованих та перевірених життям арґументів для звернення до здорового глузду виборців. Не можна оминути зворотного боку медалі цього гріха — продавання свого голосу виборцем, яке свідчить не тільки про погане розуміння справжнього демократичного процесу, громадянської відповідальності, а про гірше — відсутність фундаментальних моральних засад. У цьому плані особливо ганебним є те, що політики хочуть маніпулювати Церквою, а церковні люди дають себе обдурити.

Часто чуємо закиди, що посадовці, які балотуються, мають виразну перевагу, бо розпоряджаються так званим адміністративним ресурсом. Кожен такий кандидат повинен з надзвичайною чуйністю оминати все, що може породити чи підтвердити таку підозру, бо окрім того, що він принижує свій авторитет, він, що значно гірше, принижує авторитет влади, дорученої йому для служіння, а не для власного збагачення.

Щодо способу використання влади, то всіх кандидатів у депутати і політичні блоки умовно можна поділити на три групи. Перша група — це ті, хто бажає здобути владу «саму для себе», щоб використовувати її цілком безкарно, без суспільного контролю, з корисними для себе цілями. З минулого нам відомі приклади людей, які шукали влади, щоби нею гнобити, нищити суспільство.

Інші прагнуть здобути владу для вирішення короткотермінових проблем конкретної групи виборців. Такі проблеми можуть бути виправдані, але їх розв’язання не дає відповіді на запити цілого суспільства.

Третя група об’єднує тих кандидатів, які оперують не категоріями своїх власних зацікавлень і не категоріями потреб певної частини населення, а категоріями глибинних зацікавлень свого народу. Ці кандидати, яких справді можна назвати державними мужами, бажають вирішити довготермінові проблеми, дивляться вперед не тільки щодо рішень, а й щодо засобів. Годі сподіватися, щоб протягом короткотривалого чотирьохрічного скликання можна було вирішити великі проблеми. Однак мудрий народний обранець може, у визначений для нього час, своїми діями і рішеннями, якщо не сьогодні, то завтра, принести довготермінові результати.

Бажаємо зазначити кілька ділянок суспільного життя, які, на нашу думку, вимагають власне такого підходу до справи:

1. Добре ім’я держави і, як наслідок, довір’я їй. Добре ім’я — це найбільша цінність, яку батьки можуть передати у спадок своїм дітям. Воно здобувається серйозністю і послідовністю в підході до вирішення життєвих проблем. Добре ім’я держави забезпечує пошану до влади з боку власних громадян і довір’я у спільноті народів. Здобування і збереження заслуженого доброго імені і довір’я повинно стати одним з пріоритетів політики, бо без цього тривалий розвиток держави неможливий.

2. Вартість життя і гідність людини. Україна стала спадкоємицею системи, яка мала на меті позбавити людину власної гідності і переконати її в безвартісності людського життя, тобто відкинути засаду побудови демократичного суспільства. Щоб посприяти викоріненню цього переконання з свідомості наших співгромадян, необхідно юридично захистити життя людини від моменту зачаття до природної смерті.

3. Моральне і фізичне здоров’я нації. З метою збереження здоров’я кожного громадянина, відповідно, всієї нації, держава повинна вжити рішучих заходів щодо припинення масового розповсюдження в країні алкоголю і наркотиків. Крім того, необхідно так реорганізувати систему охорони здоров’я нашої держави, щоб лікування не допускало корупції і було доступне для усіх верств населення.

4. Категорії мислення. Ми часто говоримо про потребу реформи в різних сферах державного життя, не усвідомлюючи при цьому, що фундаментальна реформа можлива тільки після того, як відбудуться зміни у світогляді народу. Стереотипи тоталітарної ідеології — це піщана основа для нашого майбутнього. Розбудовуючи молоду державу, ми повинні орієнтуватися на демократичні засади суспільства. Замало про них говорити: їх необхідно впроваджувати в життя.

5. Ціль держави. На початку ХХІ ст. запитання «бути чи не бути Україні?» вже є неактуальним, натомість виникає питання «якою їй бути?». А це у свою чергу вимагає конкретної цілі, яку мусить поставити собі держава і послідовно до неї прямувати.

6. Освіта. Забезпечення високого рівня знань — недостатня умова для побудови кращого майбутнього в нашій державі. Освіта повинна бути спрямована в такому напрямку, щоб заохочувати і давати можливість випускникам навчальних закладів виявляти ініціативу, самостійно шукати гідних шляхів для своєї майбутньої діяльності. Важливо також, щоб навчання і виховання молодого покоління будувалося на здорових моральних засадах, у випадку України — на християнській традиції, яку витворював і зберігав наш народ протягом століть.

7. Культура. Сьогодні нам нав’язують, насамперед через засоби масової інформації, чужинецьку примітивну культуру. Натомість зміст і форми рідної культури, які плекалися століттями, ледве животіють: українська творчість, українська книжка, навіть українська мова не втішаються ані державною, ані народною підтримкою.

8. Українська мова. Політика стосовно державної мови, може, найвиразніше показує слабкість і непослідовність нашої влади. Всупереч конституційному закону, державна мова не знаходить належного рішучого захисту і тим створює великий неспокій серед народу.

9. Держава і Церква. Це два могутні партнери в служінні народу. Їхні відносини мають великий вплив на членів Церкви і держави як цілісності. У конкретній, дуже складній ситуації це співвідношення вимагає врегулювання з метою чіткого розмежування творчої співпраці і сфери відповідальності.

Можливо, усвідомлення цих довготривалих потреб допоможе нам правильно зробити свій вибір. Адже, якщо ми знайдемо шляхи до вирішення такого роду проблем, тоді переможцем на виборах стане не конкретний кандидат чи партія, але справді весь український народ.

З цією метою ми просимо всіх Вас взяти участь у виборах. Громадська активність під час виборів буде критерієм розвитку нашого суспільства. Людина може бути «за» чи «проти», але вона є громадянином тоді, коли приходить на виборчу дільницю і виявляє свою позицію. Не взяти участі у виборах — означає змарнувати свій шанс повпливати на процеси, які відбуваються в державі. Але й проголосувати не підготувавшись, не перевіривши кандидатів, є громадянською безвідповідальністю. Будьмо свідомі того, що наша байдужість та безпринципність може спричинитися до встановлення такого режиму, який обмежить права й свободу людини. Тому проголосувати — це ще й наш християнський обов’язок, до виконання якого зобов’язує кожного виборця Четверта Заповідь Божа. До цього обов’язку слід поставитися дуже серйозно кожному, хто задіяний у виборчому процесі: і кандидатові, і виборцю, і навіть тому, хто рахує голоси. Усі вони мають бути особисто відповідальні перед Богом і Україною.

Однак все наше людське мудрування не достатнє для забезпечення миру, добробуту, правопорядку. Без Божого благословення таких благодатей нам осягнути не вдасться. Тому вже від сьогодні щоденно звертаймося до Господа в дусі молитви, яку промовляємо під час Божественної Літургії св. Василія Великого: «Пом’яни, Господи, Богом бережений народ наш, правління і все військо. Даруй їм глибокий і невід’ємний мир, натхни їхні серця прихильністю до Церкви Твоєї і всього люду Твого, щоб за їхнього спокою ми провадили тихе і мирне життя в усякому благочесті й чистоті. Пом’яни, Господи, всяке начальство і владу…; добрих у благості збережи, а лукавих добрими вчини ласкою Твоєю»/

Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіма Вами.

Львів — 21 січня 2002 року