Послання ієрархії УГКЦ до українського і польського сусідніх народів — братів у Христі

ПОСЛАННЯ

Богові в Його Провидінні було завгодно, що український і польський народи є сусідами. І як це часто між сусідами буває, так і між нами: ми то об’єднувались і взаємно себе підтримували, то сварились, іноді аж до ворогування. Сили назовні і всередині наших народів, прагнучи здобути односторонні вигоди, штучно плекали, а іноді розпалювали взаємну нехіть і упередження. І українці, і поляки мають власний погляд на спільну історію, позначений гірким досвідом кривд, пацифікацій і насильних переселень. Цю історію не можна ні змінити, ні переписати, ані заперечити. Зрештою, цього і не варто робити. По-християнськи і по-людськи кажучи, її потрібно поставити перед престолом Божого милосердя та доручити історикам.

Історична пам’ять, обтяжена негативними емоціями, нависає над нами і сьогодні. Великим нашим спільним щастям є унікальна можливість вільного і самостійного розвитку, що її Бог подарував нашим народам. Українці і поляки устами своїх державних мужів декларують устремління творити добросусідські відносини та взаємно допомагати одне одному будувати краще майбутнє, проте декларації політиків і далекоглядних громадських діячів часто розходяться з реальністю. Так, справді, ми не воюємо, однак по обидва боки нашого кордону живуть ті, котрі з болем і гіркотою пам’ятають кривди, і чим ближче до кордону, тим менше зрозуміння і доброзичливості. На різних рівнях багато зловтіхи, тенденційної дезінформації, безпідставних претензій, псевдоісторичних, заідеологізованих «поглядів» на історію взаємовідносин.

Висловлюючись мовою здорового глузду, потрібно визнати, що нашому сусідству нема альтернативи. Геополітично ми належимо до єдиного регіону Центрально-Східної Європи, котрий має спільні економічні, політичні та суспільні інтереси. Україна, як і Польща, прагне бути повноправним членом Європейської спільноти, і сьогодні, хоч різною мірою, в обидвох державах робляться кроки в напрямку розбудови демократичного громадянського суспільства. Багато мислячих людей в обох країнах переконані, що без вільної України, не буде вільної Польщі і навпаки.

Всі ці обставини мали б підводити нас до обрання солідної моделі взаємної поведінки — найбільш корисної і вигідної для наших народів. Однак для нас, віруючих людей, не ці, суто «людські», чинники, а християнські мотиви є основним принципом наших дій. Адже і українці, і поляки — це народи з древньою християнською історією і культурою, виховані на проповіді любові до Бога і ближнього. Ми молимося щодня у Господній молитві: «Отче наш… і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», — і слухаємо Господнє слово: «І коли стоїте на молитві, прощайте, як маєте щось проти кого-небудь, щоб і Отець Ваш, який у небі, простив Вам провини Ваші. Коли ж Ви не простите, то й Отець Ваш, який у небі, не простить провин Ваших» (Мр. 11, 25–26). Це означає, що наше минуле ми маємо собі взаємно пробачити, а нас, сучасних, прийняти такими, які ми є. Правда полягає в тому, що нас кривдили. Але правдою також є, що і ми кривдили. Визнання цих двох сторін правди визволить нас. Історія перестане бути тим гострим каменем, який ми тримаємо за пазухою проти свого брата.

Ще п’ятнадцять років тому, коли вільне життя на своїх землях для поляків вже проглядалося, а для нас було тільки мрією, провідники наших Церков — Блаженніший Кардинал Мирослав Іван Любачівський і Примас Йосиф Кардинал Глемп — у дусі віри від імені єпископату і народу обмінялися деклараціями українсько-польського взаємного пробачення, суть яких передавалася словами: «Вибачаємо і просимо прощення». Далекоглядний акт світлих мужів наших Церков і досі не став для нас благословенням. Та ми розглядаємо його як завдання для нас спільно шукати і знайти розв’язку. Взаємне пробачення є і буде першим кроком до неї. Ми свідомі, наскільки це непросто. Багато людей кажуть: «Це неможливо! Не можемо забути! Не можемо пробачити!» Особливо важко зробити крок до бажаного примирення людям, які особисто стали жертвою вказаних вище історичних подій.

… На березі Генезаретського озера стояв човен. Ісус попросив його власника Симона Петра дозволити виголосити із човна проповідь до юрби. Петро погодився і сам, напевно, охоче послухав Христову науку. Коли Ісус закінчив проповідувати, Він звернувся до Симона Петра: «Відчали на глибінь та й закиньте Ваші сіті на ловитву» (Лк. 5, 4). Петро запротестував: «Господи, ми цілу ніч ловили рибу і нічого не впіймали: хіба хтось у білий день ловить рибу?» Петро, досвідчений рибалка, говорив раціонально. До його аргументів годі було прискіпатися, так само, як і до наших: Господи, що Ти, хіба можемо ми, свідки і нащадки кривд довгих десятиліть і століть, один одного прийняти, один одному довіритись, один одного простити? Однак Петро послухав, і попри всі свої аргументи та передбачення, в сітях знайшов багато риби.

Наші застереження щодо слів взаємного пробачення нагадують мову апостола Петра. Однак, всупереч власному досвіду і переконанням послухаймо слів Христа: «Неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк. 18, 27). Без примирення в нас нема й не буде ні релігійного, ані державного майбутнього.

Дорогі у Христі, цим Зверненням ми бажаємо розпочати не легкий, і, на перший погляд, не зовсім сприйнятливий процес, який повинен завершитися не тільки зовнішньополітичним, але й внутрішньорелігійним примиренням. Вживаємо слово «процес», оскільки розуміємо, що мало хто легко і швидко спроможеться на те, щоб сказати: «Вибачаю і прошу прощення». В наших обставинах для цього потрібен певний час, бо йдеться про історичне повернення: ми довший час йшли в одному напрямі — хибному, — напрямі роз’єднання, — і тепер потрібно звернути на правильну дорогу. Цей процес примирення вимагає певної програми, яку ми всі разом повинні розробити і здійснити. Сподіваємося на підтримку державної влади обидвох народів, на співпрацю керівників і членів всіх Церков і релігійних організацій та всіх людей доброї волі, бо йдеться не про вузькоконфесійну, а про загальнонародну справу. Такі кроки назустріч вже зробили різні народи Європи, що століттями перебували у незгоді, зокрема французи і німці, німці і поляки, — і вони увінчалися успіхом.

Будьмо свідомі того, що без Господа і його благодаті такого навернення нам не осягнути. Не забуваймо священні слова: «Я можу все в тому, хто укріплює мене» (Флп. 4, 4).

Благословення Господнє на Вас!

† ЛЮБОМИР