Лист єпископів УГКЦ до Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України щодо проблеми абортів в Україні

ЛИСТ

Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ

Згідно зі статистичними даними Міністерства охорони здоров’я, в Україні у 2001 році мали місце 346 432 аборти, за неофіційними джерелами — 2 мільйони. Дані перепису населення 1989 року засвідчують, що в Україні було 51 045 тисяч громадян, а згідно з даними останнього перепису, — 48 457 тисяч. Для України — це, однозначно, велика загальнонародна проблема, розв’язати яку можна тільки спільними зусиллями усіх складових частин суспільства. У нашому зверненні ми, від імені Церкви, хочемо представити Вам свою позицію стосовно цього питання разом з варіантами можливих розв’язок. Говорячи про Церкву, маємо на думці УГКЦ, бо тільки від її імені можемо говорити, однак не маємо жодного бажання виключати з діалогу інших конфесій, якщо вони хочуть діяти в цьому напрямі.

Штучне і насильне переривання внутрішньоутробного розвитку людини, — людини, а не безособового, примітивно-тваринного ембріона, чи якими б іншими термінами не хотіли приховати реальний стан справи — це є проблема, про яку не можна мовчати, від якої не можна заховатись, адже вона торкається самої субстанції людського життя та основи буття суспільства. Окрім того, що позбавлення життя ненародженої дитини є для неї самої безмежно великою і непоправною кривдою, це ще й глибока і довготривала моральна травма для батьків, особливо для матері, — травма, яка отруює сімейний і суспільний психологічно-моральний мікроклімат. Це також позбавлення Держави нормального приросту населення, основа демографічної кризи та генетичного виродження нації. Для віруючої людини — це заплямування суспільства невинно пролитою кров’ю, це вчинок, який прямо порушує Божу Заповідь «Не убий!» і кличе до Неба про помсту.

На щастя, минули часи, коли життя мали нізащо. Для примхливих ідеологій з легкої руки жертвували тисячами, а то й мільйонами людських життів. Окрім геноцидів, голокостів і концентраційних таборів, яких вдосталь знає історія людської цивілізації, у минулому наш народ бачив дві світові війни, які кривавою хвилею прокотились Україною, голодомор і чистки 30-х років, примусові депортації і розстріли, Чорнобиль…

Наша новоутворена Держава починає віддавати належну пошану людському життю, скасовуючи смертну кару, відмовляючись посилати своїх синів на військові дії, обмежуючись участю в миротворчих акціях. Скасування смертної кари — це ясний відгомін славних княжих часів, коли, згідно з «Руською правдою», людське життя вважалось занадто цінним, щоби знищувати його як викуп за злочин.

Однак на шляху захисту життя зроблено ще не все, зважаючи хоча б це трагічне явище аборту. Вищенаведена статистика змушує нас констатувати факт, що існує значна ділянка неповаги до права людини на життя, яка вимагає рішучої і дієвої розв’язки з боку усіх тих, хто в будь-який спосіб може такому тривожному станові зарадити.

Що може робити і що робить у цьому напрямку Церква? Окреслюючи головні засади, які складають інтегральну частину нашого віровизнання, виділимо такі моменти. По-перше, Церква завжди наголошує на тому, що життя є даром безмежної цінності, який людина отримує від люблячого Небесного Отця. По-друге, звертає увагу батьків на те, що вони мають велику гідність бути разом з Всемогутнім Богом співтворцями життя. По-третє, наголошує на тому, що акт, який призводить до нового життя, мусить відбуватись з повним усвідомленням відповідальності, бути актом взаємної любові та любові до майбутнього нащадка, а не принагідним гедоністичним задоволенням пристрасті. По-четверте, звертає увагу на те, що влада мужчини чи жінки над своїм тілом є обмеженою і в жодному разі не включає рішення «бути, чи не бути» вже існуючому новому життю. По-п’яте, підкреслює, що відповідальною за життя дитини є не тільки подружня пара: повинна бути підтримка з боку суспільства, на яку батьки (а тим більше одинока матір) мають право розраховувати. Все це ми стараємось інтегрально втілювати у свою навчальну програму недільних шкіл та наукових установ, катехизацію, проповіді, а також стараємося, в міру своїх засобів, допомагати через благодійні церковні організації, заохочуємо окремих людей і групи займатись тими, хто потребує допомоги. Це є потужні засоби, однак обмежені у своїй природі і не достатні для вирішення проблеми. Цілісна розв’язка вимагає ще й зусиль самого суспільства, особливо організованого в державний організм.

У нашій Українській Державі вже зроблено кроки в напрямі контролю над ситуацією. Конституція України, у якій записано відповідальність перед Богом, гарантує право на життя кожній людині. Президент України своїми указами від 24 травня 2000 року (№ 717/2000) та від 26 березня 2001 року (К 203/2001) ввів у дію «Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» та Національну програму «Репродуктивне здоров’я 2001–2005» відповідно, у яких наголошено на необхідності здійснити низку заходів для зменшення кількості абортів. Ми вважаємо, що це позитивний крок для забезпечення невід’ємного права на життя кожної людини — і дорослого, і дитини, зачатої в лоні матері, та, на жаль, він не може вирішити проблеми, бо вказані програми не мають добре обумовленого механізму реалізації.

Ми змушені визнати також і те, що основне право, гарантоване Конституцією України кожній людині, — право на життя — з санкції Держави грубо порушується. Поряд з тим, що з Кримінального кодексу України вилучено покарання у вигляді смертної кари, на законодавчому рівні право кожної людини на життя заперечується статтею 50 («Добровільне штучне переривання вагітності») Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», від 19 листопада 1992 року (№ 2802–12). Відповідно до цієї статті, в Україні дозволене безперешкодне проведення аборту до 12-го тижня вагітності, та від 12-го до 28-го тижня вагітності «за соціальними та медичними показаннями».

Таким чином, Держава дозволяє відбирати життя людини, яка ще знаходиться в лоні матері, без жодної причини до 12-го тижня вагітності, нібито це життя не належить людині, а чомусь малоцінному, безособовому. Вважаємо, що такий підхід не має жодного виправдання, і суспільство через Державу законними механізмом повинно у цьому випадку виразно задекларувати свою беззастережну позицію захисту людського життя, виключаючи будь-яке зазіхання на нього. Чіткий закон має дати людям, котрі вступають в акт, що призводить до нового життя, повноту усвідомлення юридичної відповідальності за свої дії. Якщо ж цього не станеться, тоді усунення смертної кари не матиме під собою підстав і ми повторимо історію минулого століття, коли людина була іграшкою ідеологічних маніпуляцій.

Ця ж стаття дозволяє вбити ненароджену дитину «за соціальними» показаннями. Хто відповідає за соціальні умови? Тут наше завдання створити такі умови, щоб не було потреби вбивати дитину, бо немає чим її годувати й у що зодягнути, бо немає де її примістити, забезпечивши їй спокійне існування, бо не можна їй надати належну освіту і виховання. Цей аспект дуже виразний, бо кожен розуміє, що поки Держава не забезпечить соціального добробуту — вона буде потурати винищенню ще ненароджених членів суспільства і майбутніх своїх громадян, котрі розвиваються в утробі матері й потребують особливого захисту, замість якого тепер повсюдно поширюється різноманітна реклама штучного переривання вагітності.

Медична аргументація цієї статті Закону виглядає, на перший погляд, більш виправданою, однак і тут маємо справу тільки з видимістю, бо не можна вбити когось на користь іншого. Можна допустити, як небажаний і непрямий наслідок, смерть ненародженої дитини, коли рятують життя матері перед явною загрозою її життю. У сфері медицини Держава повинна подбати про високоякісне медичне обслуговування, а не вдаватись до уявно легких розв’язок, жертвою яких завжди стає людське життя.

Ми виклали свої міркування у справі, яка для нашого суспільства є життєво важливою, такою, супроти якої ані Держава, ані Церква не можуть бути байдужими. Ми вважаємо що:
1. Стаття 50 («Добровільне штучне переривання вагітності») Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», від 19 листопада 1992 року (№ 2802–12) суперечить Конституції України і повинна бути вилучена з цього Закону.
2. Фінансування за статтями «Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року» та Національної програми «Репродуктивне здоров’я 2001–2005» повинно бути першочерговим у бюджетах усіх рівнів.

Усунення такого великого лиха, залікування такої великої рани на тілі нашого суспільства значною мірою спричиниться до становлення і забезпечення майбуття духовно і фізично здорової, економічно і науково міцної незалежної України.

Ми бажаємо Вам у Господі успішної праці на благо нашого українського народу і в тому намірі запевняємо про молитовну і моральну підтримку.

† ЛЮБОМИР