Декрет проголошення канонів партикулярного права УГКЦ (на пробний термін)

ДЕКРЕТ

проголошення канонів партикулярного права УГКЦ
(на пробний термін)

На славу Святої, Єдиносущної, Животворящої і Нероздільної Тройці,

Смиренний Святослав,

Преосвященним архиєпископам і митрополитам, боголюбивим єпископам,

Мир у Господі!

Для Церкви вже з перших століть християнства було характерним дотримання синодально потвердженої канонічної дисципліни. Священні канони були наслідком правотворення на Сході отців Церкви першого тисячоліття. Наприкінці другого тисячоліття Другий Ватиканський Собор наголошує: «Східні, так і Західні Церкви мають право й обов’язок керуватися своїм окремим правопорядком як таким, що диктується гідним шани минулим, краще відповідає звичаям своїх вірних та виглядає відповіднішим для забезпечення добра їхніх душ» (Orientalium Ecclesiarum, 5).

Догматична Конституція про Церкву цього ж Собору підкреслює: «… у церковному сопричасті правомірно перебувають партикулярні Церкви, що втішаються власними традиціями, зберігаючи недоторканною першість Петрового Престолу, який очолює все зібрання любові, оберігає правомірну розмаїтість і водночас пильнує, щоб ті особливості не шкодили єдності, а їй служили» (Lumen Gentium, 13).

Про важливість власної церковної дисципліни говорить Апостольська конституція «Священні Канони», якою святий Папа Іван Павло II проголосив новий Кодекс канонів Східних Церков (CCEO), що набув чинності 1 жовтня 1991 року Божого (Acta Apostolicae Sedis (AAS), 82 (1990), 1033–1363). У цій конституції Римський Архиєрей закликає законодавчі влади Церков свого права підготувати якнайшвидше власне партикулярне право. «Слід виразно підкреслити, що нинішній Кодекс передає партикулярному праву окремих Церков свого права все те, що не вважається обов’язковим для загального добра всіх Східних Церков. Тому в цих справах, згідно з нашим задумом, ті, що мають законодавчу владу в окремих Церквах свого права, повинні якнайшвидше подбати про спеціальні норми, враховуючи традиції власного обряду та приписи Другого Ватиканського Собору» (AAS, 82 (1990), 1033–1044).

Загальне законодавство, показуючи важливість партикулярного права в житті кожної Церкви свого права, залишає великий простір, в якому поодинокі Церкви повинні встановлювати закони відповідно до власних традицій. Таким чином Кодекс канонів Східних Церков, відповідно до принципу субсидіарності, вказує на потребу існування в цих Церквах партикулярного ius (пор. Nuntia, 22 (1976), 14).

Говорячи про партикулярне право, ККСЦ перераховує лише його складові: усі закони, законні звичаї, статути та правові норми церковної спільноти. Слід зазначити, що в широкому розумінні до партикулярного права зараховуються всі історичні, правові та обрядові постанови ієрархії Церкви свого права, а також законні звичаї, практиковані в ній. У сучасному значенні та співвіднесенні цього історичного спадку до поняття партикулярного права ці закони становлять джерела партикулярного права, тобто підставу, основу, для напрацювання і створення партикулярного права у формальному значенні (пор. кан. 1493, § 2 ККСЦ).

Партикулярне право у вузькому значенні — це збірник законів, виданий найвищою законодавчою владою помісної Церкви. У цьому розумінні партикулярне право означає опрацьований (кодифікований) на підставі власних джерел Церкви свого права окремий кодекс, збірник законів, проголошений відповідно до норм чинного східного законодавства.

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) вже тривалий час працює над створенням і введенням у життя власного повноцінного законодавства, яке б відображало її сутність і допомагало вирішувати внутрішньоцерковні питання. Воно формувалося, шліфувалося і застосовувалося, проте його творення і функціональність й надалі залишаються серед актуальних, важливих і першочергових завдань сьогодення нашої Церкви.

Синод Єпископів УГКЦ, що проходив у м. Куритиба в Бразилії 4–10 вересня 2011 року Божого, затвердив робочу групу для доопрацювання норм кодифікованого партикулярного права УГКЦ. Окрім цього, було створено також синодальну комісію щодо перевірки цього документа.

Основним завданням робочої групи було ґрунтовно перевірити ті канони партикулярного права, що вже були видані, запропонувати на розгляд Синоду Єпископів доповнення до чинних норм або новий законодавчий документ, який унормовує внутрішнє життя та діяльність Церкви лише в тих ділянках і питаннях, до врегулювання котрих відсилає спільне право Східних Католицьких Церков (ККСЦ).

Синод Єпископів УГКЦ, що проходив у Львові — Брюховичах 7–14 вересня 2014 року Божого, затвердив терміном на три роки документ «Канони партикулярного права УГКЦ». Ці канони виражають не всю правову спадщину нашої Церкви, а лише ту її частину, до якої відсилає загальне законодавство, тому надалі залишається основне завдання — це опрацювання повноцінного збірника партикулярного права УГКЦ.

Завершуючи правом передбачену процедуру встановлення законів, ми, владою нам даною, відповідно до норми кан. 112, § 1 ККСЦ, задля духовного блага вірних Української Греко-Католицької Церкви

проголошуємо

і постановляємо:

після їх опублікування в «Благовіснику Верховного Архиєпископа УГКЦ» вони стають обов’язковими до виконання ad experimentum від 7 квітня (25 березня) 2015 року Божого, свята Благовіщення Пресвятої Богородиці, протягом наступних трьох років.

Синодальні закони повинні бути пильно і ретельно дотримувані всім Божим людом наших єпархій та екзархатів, незважаючи на будь-які перешкоди, навіть такі, які варті окремої згадки.

Із дня набирання чинності вищезгаданих канонів партикулярного права скасовуються 146 канонів партикулярного права, затверджених на Синоді Єпископів УГКЦ, що відбувся у Львові 1–5 липня 2001 року Божого, та всі інші синодальні закони, які суперечать цим канонам або стосуються матерії, повністю врегульованої в цих канонах. Усі нижчі законодавчі влади УГКЦ повинні пристосувати свої норми до нового законодавства.

Право автентичного тлумачення цих канонів належить Синоду Єпископів УГКЦ, Отцю і Главі УГКЦ за порадою Постійного Синоду в період між Синодами Єпископів (кан. 112, § 2 ККСЦ).

† СВЯТОСЛАВ

о. Микола Сулима,