Послання Блаженнішого Святослава до українців Казахстану з нагоди 70-ї річниці акції «Захід» 1947 року

ПОСЛАННЯ

Блаженнішого Святослава
до українців Казахстану з нагоди 70-ї річниці депортації нашого народу
в рамках акції «Захід» 1947 року

Дорогі в Христі!

Український народ має довгу, багату і непросту історію. Багато випробовувань випало на нашу долю. Особливо важким стало для українців ХХ століття. Голодомор, колективізація, сталінські репресії та примусові депортації зачепили мільйони мешканців України.

Цього року ми відзначаємо сумну дату — 70-ту річницю масової депортації українців із Західної України у віддалені райони Радянського Союзу. Після завершення Другої світової війни та перемоги над німецьким фашизмом українці продовжили нерівну боротьбу проти більшовицької окупації. Протягом одного тижня в жовтні 1947 року рідні домівки на Волині, Львівщині, Станіславівщині (тепер Івано-Франківщина) і Тернопільщині покинули понад 77 тисяч українців, яких везли під конвоєм у холодних телячих вагонах на схід. Багатьох із них привезли до Караганди, у далекий Казахстан. Привезли під сувору казахську зиму, і, якщо б не такі самі нужденні спецпереселенці, яких було вислано сюди раніше, та місцеві казахи, котрі прихистили голодних і виснажених довгою дорогою прибульців, напевно, мало хто з них залишився б живим.

Для тисяч людей — чоловіків, жінок і дітей — розпочався новий етап життя. У далекій країні, серед чужих людей, під пильним оком енкаведистів вони були змушені щомісяця ходити на комендатуру відмічатися, що не втекли, і писати розписки, що ніколи не повернуться на Батьківщину.

Але навіть і тут, далеко від рідного дому, українці не бажали перетворюватися на «нових совєтських людей», — людей без своєї мови, історії, культури. Попри заборони та переслідування, у землянках звучала українська мова, святкувалися українські свята, влаштовувалися українські весілля. І тільки-но з ув’язнень вийшли перші греко-католицькі священики, маленькі тісні землянки почали перетворюватися на підпільні храми.

Як тут не згадати невтомних служителів у Христовому винограднику — блаженного священномученика Олексія Зарицького, який від міста до міста, від родини до родини на відстані тисяч кілометрів мандрував, щоб сповідати, вінчати, хрестити людей і служити для них Божественну Літургію, та підпільного єпископа із Закарпаття слугу Божого Олександра Хіру, який після ув’язнення був скерований на поселення до Караганди, де вірно ніс своє служіння аж до смерті в 1983 році. На особливу нашу пам’ять заслуговують отці василіани — брат Микола Шабан і отець Степан Пришляк, які, відсидівши в тюрмі за те, що не хотіли зрадити рідної Католицької Церкви, приїхали до Караганди, щоб служити численним спецпереселенцям, німцям та українцям, котрі не могли повернутися до рідної землі. Вони продовжували своє невтомне служіння для української громади Караганди майже до кінця 80-х років минулого століття, аж до своєї глибокої старості.

Українська Греко-Католицька Церква ніколи не забувала про своїх синів і дочок, розсіяних далеко по чужих краях. Хоча Церква не може вирішувати державних питань, не спроможна забрати всіх українців, які бажають повернутися до рідної землі, проте вона посилає своїх служителів, котрі розділяють долю своїх співвітчизників, навіть тоді, коли ті опиняються далеко від рідного дому.

Тому вже з початку 90-х років наша Українська Греко-Католицька Церква, тільки-но вийшовши з підпілля після десятків років нищення і переслідування та почавши відбудовувати своє життя в Україні, подбала про своїх вірних у Казахстані й скеровувала сюди своїх душпастирів.

Уже понад 20 років несе своє служіння для українців Караганди отець Василь Говера. Цей священнослужитель є сином спецпереселенця. Колись, у далекому 1947 році, його батька привезли до Казахстану, а рівно 50 років після цього він прибув, щоб послужити нашим вірним на цій землі.

У 2002 році Казахстан відвідав мій попередник, світлої пам’яті кардинал Любомир Гузар, який тоді освятив місце під будову нового храму в Караганді. У вересні 2005 року єпископ Василь (Семенюк) із Тернополя у присутності префекта Конгрегації Східних Церков кардинала Ігнатія Муси Дауда освятив новозбудований храм Покрови Пресвятої Богородиці.

Я також мав нагоду побувати в Караганді разом із Постійним Синодом нашої Церкви у 2013 році. Проте тоді у зв’язку з передчасною смертю владики Миколи Сімкайла, єпарха Коломийсько-Чернівецької єпархії (до речі, теж спецпереселенця, бо народився він у Караганді і тільки пізніше разом із батьками повернувся до України), я повинен був перервати свій візит до Казахстану і повернутися на похорон до України.

Для багатьох нащадків українських спецпереселенців Казахстан став другою Батьківщиною. Тому наша Церква бажає по змозі послужити нашим вірним у цій країні.

Хочу закликати всіх вас, дорогі українські вірні в Казахстані, пам’ятати про землю своїх предків. Зберігайте свої традиції, мову та культуру. Є три речі, які допомагають зберегти на чужині власну національну ідентичність: українська родина, школа і церква. Завдяки їм наш народ пережив важкі випробовування, яких зазнали наші батьки у ХХ столітті, і зберігаємо пам’ять про нашу історію там, де ми живемо, навіть так далеко від історичної Батьківщини.

А Церква, запевняю вас, ніколи вас не покине, а завжди підтримуватиме, допомагатиме вам і житиме разом із вами там, де ви живете.

Цими днями в Караганді проводитимуться різноманітні заходи релігійного, історичного та культурного значення. У межах цих заходів відбудеться Форум української діаспори, який збере представників різних країн, країн колишнього Союзу, котрі роздумуватимуть над духовною ідентичністю українців у реаліях Східної Європи та Азії. Українці всіх країн повинні об’єднуватися, щоб разом допомагати одне одному у віднайденні та збереженні національної та релігійної ідентичності.

На завершення цих заходів мій представник, владика Теодор (Мартинюк), відслужить Архиєрейську Літургію і освятить пам’ятник усім депортованим українцям у Казахстан усіх часів. Цей пам’ятник буде присвячений усім нашим землякам, які насильно були відірвані від рідної землі та заслані в далекі казахські степи.

Особливо я хочу, щоб у ці дні ви відчули, що вся Україна сьогодні є з вами. Ми всі, хоча розкидані по світі, є однією великою українською родиною, бо об’єднані спільною історією, мовою, культурою і традиціями. Будьте представниками нашої держави в місці вашого поселення, захищайте добре ім’я України в цей непростий час новітньої історії. Тримайтеся нашої Церкви, підтримуйте українські громадські об’єднання, посилайте своїх дітей та онуків до українських суботніх і недільних шкіл у своїх містах.

Нехай всемогутній Господь всіх вас щедро благословить своїми благодатями.

† СВЯТОСЛАВ