Заява Блаженнішого Святослава і архиєпископа Станіслава Ґондецького до 80-х роковин Волинської трагедії

Заява
Верховного Архиєпископа Святослава Шевчука, митрополита Києво-Галицького, Глави Української Греко-Католицької Церкви,
та архиєпископа Станіслава Ґондецького, митрополита Познанського, голови Конференції єпископів Польщі,
до 80-х роковин Волинської трагедії

Де намножився гріх,
там безмірно виявилася благодать (Рим. 5, 20).

Історія відносин між польським і українським народами сповнена прекрасних, добрих і героїчних вчинків, але, на жаль, також складних і драматичних подій. Ці два народи охрестилися майже одночасно і, хоча вони й черпали з різних християнських традицій: один із латинської, а другий — із візантійської, — їхнє хрещення відбулося ще в межах однієї неподільної Церкви.

«Обидва наші народи пережили страшні трагедії ХХ століття, зазнаючи великого знищення з боку тоталітарних режимів — нацистського, комуністичного та крайнього націоналізму» (Заява від 9 червня 2015 року).

На жаль, кінець ХХ століття не був для нашої частини Європи рівнозначний завершенню епохи вбивств і етнічних чисток — аж до спроби позбавити окремі народи права на існування. Російська агресія проти України, що розпочалася 2014 року, а зараз набула форми повномасштабної війни, знову доводить, що примирення між нашими народами та співпраця вільної Польщі й вільної України — це необхідні умови миру в нашій частині Європи. В іншому разі карти розігруватиме «той третій».

Примирення — це непростий процес. Він вимагає піднесення над звичною мірою справедливості, особливо з боку того, хто більше — часто небезпідставно — почувається жертвою. Коли формула «пробачаємо і просимо пробачення», яку 1965 року використали польські єпископи в листі до німецьких, викликала спротив частини польських католиків, єпископат Польщі в листі до вірян писав: «Немає невинних людей. Ми переконані, що якби навіть один поляк виявився людиною негідною, якби навіть лише один поляк протягом історії зробив негідний вчинок, то ми вже мали би причину сказати: „Перепрошуємо“, — якщо хочемо бути народом шляхетним і великодушним, народом із кращим майбутнім» (10 лютого 1966 року). Бо всі ми «відчуваємо глибоку внутрішню потребу визнання різних проявів невірності євангельським принципам, яких нерідко припускалися християни як польського, так і українського походження… Час відірватися від болісного минулого!» (св. Іван Павло ІІ, Львів, 26 червня 2001 року).

Починаючи з 1987 року, ми реалізували багато спільних ініціатив заради примирення. Ми відкрито говорили про складні справи, називаючи, зокрема, волинські події вісімдесятирічної давнини «убивством і етнічними чистками, [жертвами яких] стали десятки тисяч невинних осіб, як-от жінки, діти й особи літнього віку, насамперед поляки, але й українці, а також ті, хто рятував сусідів і родичів від небезпеки» (Декларація про примирення, 28 червня 2013 року). У справі примирення йдеться не про те, щоб забути, а про те, щоб подолати зло з минулого, аби «завдяки очищенню історичної пам’яті всі були готові ставити вище те, що єднає, ніж те, що ділить» (св. Іван Павло ІІ, Львів, 26 червня 2001 року). Звідти виростає спільний заклик до істориків про допомогу у встановленні істини про ті події, про масштаби драми, однак і про свідчення святості, що сяяла серед темряви — скажімо, на прикладі родини Ульмів: «Закликаємо польських і українських науковців продовжувати дослідження, що спираються на джерела, та співпрацювати задля визначення обставин тих жахливих убивств і для складання списку імен усіх постраждалих. Ми також бачимо потребу гідно вшанувати пам’ять жертв у місцях їхніх смертей і найбільших страждань» (Декларація про примирення, 28 червня 2013 року).

Сьогодні, після відкриття масових поховань у Бучі, Ірпені чи Гостомелі, ми всі розуміємо, як важливо однозначно назвати винних, ексгумувати жертв, вшанувати їхнє право на гідне поховання та людську пам’ять.

Однак спершу треба зауважити, що часто ті, хто хоче подолати в собі почуття образи, плутають прощення з примиренням — а це два різні, хоч і тісно пов’язані, досвіди. Пробачення передує примиренню. Пробачення має характер внутрішнього досвіду. Воно відбувається в глибині серця й не залежить від ближнього. У примиренні натомість необхідна участь усіх сторін, утягнутих у конфлікт. Воно може ґрунтуватися тільки на взаємному пробаченні. Примирення може будуватися лише на правді та справедливості.

Після років спільних дій польських та українських єпископів обох обрядів можна сказати, що на папері примирення вже досягнули. Ми не сперечаємося щодо фактів із нещодавньої історії та їх оцінки. В останні трагічні місяці це втілилося в конкретних учинках, що виникають із відчуття близькості, зокрема й емоційної, із нашими братами з нещастя. Мільйони поляків відкрили свої домівки та серця для біженців з України. Польський уряд надає допомогу як українським біженцям, так і Українській державі. Чинимо це з огляду на наказ Євангелія, але також зі свідомістю, що цього разу українці борються «за нашу і вашу свободу». Парадоксально, що наслідком російської спроби знищити український народ стало зближення між нашими народами. «Де намножився гріх, там безмірно виявилася благодать» (Рим. 5, 20).

Наш покровитель на шляху польсько-українського примирення — св. Іван Павло ІІ. Ми маємо пам’ятати про його ініціативу й особистий патронат над початком цього процесу. На початку свого понтифікату він казав: «Українці мають почуватися цінованими… Церква не має права відбирати в них історичної правди про них в ім’я екуменізму» (Ясна Гура, 5 червня 1979 року). У духовному дозріванні до того, щоб переступити через індивідуальний і народний егоїзм, ми потребуємо святого покровителя, який вестиме нас стежками навернення.

Віримо, що в ці скрутні дні ми записуємо нові важливі сторінки в книзі примирення, щоб змогти будувати наше спільне майбутнє як вільні з вільними та рівні з рівними. «Християни обох народів мають іти разом в ім’я одного Христа, до єдиного Отця, ведені тим самим Духом, який є джерелом і законом єдності. Нехай пробачення — уділене й отримане — розіллється, як благодатний бальзам, у кожному серці» (св. Іван Павло ІІ, Львів, 26 червня 2001 року).

Варшава, 7 липня 2023 року