Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії з приводу візиту до Москви кардинала Вальтера Каспера
ЗВЕРНЕННЯ
Дорогі у Христі!
Нещодавній візит Кардинала Вальтера Каспера до Москви, під час якого також розглядалися справи нашої Церкви, зокрема визнання Патріархату УГКЦ, став темою дискусій не тільки на нашій батьківщині, а й у цілому світі. Той факт, що обговорення справи внутрішнього розвитку нашої Церкви відбувалося не в Києві, Львові чи Римі, а в Москві — і, що головне, без нашої участі, — стривожив, а почасти й обурив багатьох греко-католиків. Бажаємо сказати декілька слів на цю тему, відповідаючи тим самим на численні запити наших вірних.
Перше, на чому хочемо наголосити, — ми повинні за будь-яких обставин зберегти розважливість і мудру налаштованість наших умів і сердець. Висновки, яких ми дійдемо, мають спиратися на всебічний і неупереджений аналіз реальних фактів. Пропозиції, які ми спрямуємо до зацікавлених сторін, мають містити не тільки слушну критику, а й позитивне бачення шляхів виходу з дуже непростого вузла протиріч. Переговори у Москві аж ніяк не перекреслюють той магістральний курс на розбудову Патріархату, який випливає з рішень Синоду Єпископів нашої Церкви. Цей шлях нами обрано давно, і він відображає виразну волю Божого народу нашої Церкви. Крім того, подія, що сталася, може мати й позитивні наслідки. Може статися, що загальна увага, яку привернув до себе згаданий візит, послужить поштовхом до глибшого вивчення аргументів УГКЦ. І оскільки ніхто краще не представить нашу позицію, ніж ми самі, ми мусимо це зробити з ясним розумом і серцем, не затьмареним тривогою.
Ми твердо переконані у власній ідентичності. Особливість нашої Церкви полягає в тому, що, отримавши церковну формацію від Візантії, вона була і завжди прагнула бути у сопричасті з наступником святого апостола Петра, Єпископом Рима. Наші предки підкреслили це ще під час Берестейської унії наприкінці Х VI століття. Українська Греко-Католицька Церква не тільки має багату й тривалу історію, що сягає часів Володимирового хрещення, а й зберігає і розвиває давню богословську, правову, духовну традицію, має свою завершену ієрархію. Згідно з церковним правом, Українська Греко-Католицька Церква є помісною Церквою, а не складовою частиною якоїсь іншої Церкви, тому й розвивається відповідно до своєї еклезіальної природи.
В історії нашої Церкви було багато складних періодів, коли її бажали вигнати з рідної землі, коли заперечували право на її існування, коли хотіли фізично винищити чи так обмежити адміністративними заходами, щоб вона поступово зникала. Попри всі ці жорстокі заходи, ми вижили. Напевно, це Божа рука підтримувала нас у найгірші моменти історії і сьогодні дає нам можливість успішно розвиватися.
Одним із проявів цього розвитку, цього прагнення бути вповні собою, відродити всі необхідні елементи церковного буття є наше бажання бути визнаними як Патріархат. Це не примха сьогодення. Думка про Патріархат Київської Церкви сягає своїм корінням щонайменше Х VI — Х VII століть, коли далекоглядні церковні мужі бажали об’єднати всіх українців-християн в одній Церкві у формі Патріархату. Цей задум має цікаву історію: він з часом немовби занепадав, а потім знову чітко виявлявся. У 60-ті роки минулого століття на Другому Ватиканському Соборі його виразно озвучив святої пам’яті Патріарх Йосиф Сліпий, і відтоді аж до наших днів він не перестає розвиватися. І сьогодні ми, владики Києво-Галицької Митрополії УГКЦ, глибоко переконані в потребі такого устрою для зміцнення єдності Церкви і народу та належного їх розвитку. Цю позицію всі владики нашої Церкви висловили на Синоді у 2002 році, і сьогодні ми тільки очікуємо її визнання Святішим Отцем.
Святіший Отець Іван Павло ІІ від початку свого понтифікату заступався за нашу Церкву і тим доводив, що вона близька його серцю. Ще за комуністичних часів на міжнародному форумі представники Римської Апостольської Столиці за дорученням Папи обстоювали наше право на існування. За 10 років до святкування Тисячоліття Хрещення Київської Русі наші владики повідомили Святішого Отця про своє бажання відзначати цю дату. Він з великою радістю поблагословив цей намір і у відповідь на протест із боку представників Московського Патріархату листом від 1979 року підтвердив наше право на існування, — наше основне право. І пізніше, в 1988 році, Папа особисто взяв участь у наших святкуваннях, які в той час мусили відбуватися ще на території Риму. Після розпаду Радянського Союзу Святіший Отець Іван Павло ІІ привітав наших владик, які діяли в обставинах підпільної Церкви, і заохотив їх до її розбудови. І нещодавно, у 2001 році, незважаючи на різного роду протести, відвідав Україну і не раз звертався до нас зі своїм пастирським словом. Власне, за його дорученням у 2003 році Кардинал Вальтер Каспер, який є відповідальним за зв’язки з християнськими некатолицькими Церквами, представив Московському Патріархатові справу нашої Церкви. Це був делікатний жест із боку Папи, адже про можливе визнання Патріархату УГКЦ Папа з чемності повідомив заздалегідь.
На жаль, відповіді, які надійшли з Московського Патріархату та від інших Православних Церков, містили часто вислови, які слід вважати неприпустимими у міжцерковному діалогові. Достатньо згадати твердження про те, що Римо-Католицька Церква мала б «поступово зменшувати присутність» нашої Церкви. Особистою образою для Святішого Отця прозвучали ультимативні попередження, які межують із шантажем, що в разі визнання Папою Патріархату УГКЦ будь-які можливі контакти між католиками і православними будуть перервані на довгі роки. Така реакція прикро вражає, оскільки засвідчує неготовність керівництва Православних Церков вирішувати історичні суперечності на підставі врахування законних потреб усіх зацікавлених сторін. Сподіваємося, що в майбутньому своє слово скажуть ті православні кола, які налаштовані на конструктивну співпрацю та порозуміння.
І все ж стверджувати, що законний розвиток Української Греко-Католицької Церкви не може бути предметом дипломатичних санкцій, — цього сьогодні замало. Нам треба спокійно і впевнено працювати над розвитком власної помісності, поглиблювати розуміння патріаршої структури, не зупиняючись виключно на зовнішніх її аспектах. Ми переконані, що патріархальний устрій корисний і для нас, і для інших Православних Церков та Східних Католицьких Церков. Тільки будучи собою, тобто діючи як помісна Церква, ми зможемо гідно виконувати своє служіння для блага Вселенської Церкви. Проведення неупереджених, рівноправних і багатосторонніх переговорів щодо нормалізації міжцерковних стосунків, зокрема у питанні подальшого розвитку Східних Католицьких Церков, може дати новий імпульс для екуменізму партнерів, який буде несумісний із дискримінацією та замовчуваннями. Проте екуменізм, вартий своєї назви, не може зводитися до безконечних і виключно словесних стосунків, які легко підпадають під тимчасовий настрій. Він мусить проявлятися у конкретних і тривалих ділах, які засвідчують добру волю партнерів.
Патріарший статус Церкви — це не тільки декрет Синоду Єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Цей статус — це передусім преображене життя Божого Народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності. З якоїсь точки зору, нинішні дискусії довкола Патріархату УГКЦ є знаком Святого Духа, що цей Патріархат ми повинні утверджувати у житті усієї Церкви. Проте в той же час життя Церкви — це Божа справа. Тому попри всі наші роздуми та зусилля ми мусимо покладати нашу надію на Господа. Звертаємось до Вас із щирим проханням про молитви і піст у цьому наміренні.
Благословення Господнє на Вас!
† ЛЮБОМИР