Звернення Блаженнішого Любомира з нагоди днів молитов 9 та 16 травня 2010 року

ЗВЕРНЕННЯ

Блаженнішого Любомира до вірних Української Греко-Католицької Церкви

Дорогі у Христі!

Через кілька днів, 9 травня, у нашій державі будуть проводитися різні заходи з нагоди закінчення Другої світової війни в Європі та остаточної перемоги над гітлерівським режимом. У зв’язку з цим ми повинні передусім подякувати Богові, що завершилися воєнні дії і що був врятований наш український народ та інші народи від великої загрози, яку ніс із собою нацистський «новий порядок». Разом з тим треба молитовно згадати воїнів, які віддали своє життя в боротьбі за визволення рідної землі; полонених, яких безжалісно винищували; мирних жителів, які стали жертвами воєнного лихоліття; усіх, хто томився і загинув у таборах смерті; тих, хто був насильно вивезений на примусові роботи далеко від рідного краю; ветеранів, які пережили війну і в останні десятиліття відійшли у вічність, і, звісно, також тих, які залишаються з нами як живі свідки жорсткої боротьби за свободу нашого народу. Тим синам і дочкам України, які разом із воїнами інших народів спільно поборювали гітлерівський режим і його розгромили, належать наше визнання і наша вдячність.

Хоча відзначення перемоги обмежується спомином про воєнні дії 1941–1945 років, наші молитви і наші роздуми повинні охопити далеко більший період — ще навіть Першу світову війну (1914–1918 роки). Через спричинену нею економічну та політичну, а головно — моральну кризу, був створений сприятливий ґрунт для поширення тоталітарних ідеологій ленінізму-сталінізму, а опісля — гітлеризму. Ці два режими домінували у подіях ХХ століття. Вони відрізнялися між собою, але й мали багато спільного. Обидва відзначилися поборюванням засад християнської моралі, намаганням знівечити людську гідність, неймовірною жорстокістю у винищуванні своїх противників через розстріли без суду, знущання в концентраційних таборах, організацію голодоморів тощо. Спорідненість цих тоталітарних режимів виявилася у тому, що вони у 1939 році дивним чином «подружилися», поклавши початок війні, яка в 1945 році завдяки жертовності синів і дочок багатьох народів із різних континентів закінчилася цілковитою поразкою гітлеризму.

Саме за цю, хай лише часткову, розв’язку нашої великої тривоги, треба дякувати Богові. Вживаємо слово «часткова», бо хоча ми тішимося упродовж 65 років, що виграли війну, немає відчуття того, що наслідком цієї перемоги став справді глибокий і тривалий мир, бо майже вся друга половина XX століття для нашого українського народу, як і для інших сусідніх народів, була періодом нового протистояння і жорстоких випробувань. Можна по-різному оцінювати їхні причини, однак незаперечним є те, що після поразки нацизму союзники, які його подолали, перебували у стані ворожнечі, відомої під назвою «холодна війна». А в тих країнах, де панував і утвердився комуністичний режим, частина населення стала об’єктом кривавого переслідування. Цих осіб та всіх жертв політичних репресій радянської влади ми поминатимемо у неділю, 16 травня. Дослідженням усіх обставин цього періоду, який тривав до 1991 року, його політичних, економічних та соціальних аспектів, повинні займатися об’єктивні науковці, щоб народ пізнав правду.

Сьогодні наша застанова над подією перемоги гітлерівського режиму має цілком іншу мету, а саме — пізнати, наскільки це можливо, щó відбувалося у душах людей, які жили у ті часи, і як те, що сталося, впливає на нас сьогодні. Хочемо це зробити, бо відчуваємо вплив минулого на наше сьогодення, який є не завжди позитивним і корисним. Тому просимо в Господа, щоб допоміг нам подивитися на минувшину очима віри і на основі віри будувати своє майбутнє.

Знаємо, що у важкі часи гонінь люди поводилися по-різному. Одні, ті, що мали владу і гроші, не зважаючи на права своїх співгромадян, а дуже часто навіть їм на шкоду, користали з усіх земних благ і привілеїв. Вони діяли безкарно перед людьми, але не перед своїм сумлінням, яке, якщо б вони мали сміливість прислухатися до нього, не дозволило б їм вповні втішатися своїм становищем та швидко позбавило б їх примарного спокою.

Другу групу становили люди, які посідали відповідальні посади, були обдаровані певними здібностями, мали необхідне знання, і все це чи зі страху, чи з бажання сподобатися можновладцям віддавали на служіння неправді.

Треба згадати ще іншу групу, чи не найбільш чисельну. До неї відносимо людей, пригноблених і заляканих безправною поведінкою сильних світу цього, які своєю пасивністю намагалися вижити й уникнути переслідувань. Очевидно, що були в цій групі і ті, що спочатку давали себе обманювати різними приманливими лозунгами, але в кінці, подібно до інших, також ставали жертвами.

Ще інша група людей чинили опір неправді й безправ’ю, були готові страждати чи навіть прийняти мученицьку смерть, захищаючи те, що уважали правдивим і справедливим. Ті люди показалися справжніми переможцями, вони в повному значенні того слова зберегли свою людську гідність та свою віру в Бога і в правду. Їм маємо віддати належну шану. Ми повинні дякувати Богові, що такі люди були. Вони можуть бути нашими вчителями, бо своєю жертвою нас освячують.

Натомість треба мати глибоке співчуття до тих, кого ми віднесли до перших трьох груп, та за них усердно молитися. Вони були у нашому гіркому минулому. Однак ще й сьогодні дехто з них намагається повернути це минуле, або ж безпорадно дозволяє це робити іншим.

Ми не бажаємо нікого судити, кожен повинен сам себе запитати про стан свого сумління, щоб примиритися з Богом і ближніми. Та в одному слід бути впевненими: про краще майбутнє можемо мріяти тільки тоді, коли позбудемося вад минулого. А це не може статися без молитви і сумлінної праці над собою. Тому мусимо благати у Господа Його благодаті для себе і усіх співвітчизників. І тільки тоді, коли повністю очистимося від важкої спадщини тоталітарного режиму, коли з Божою допомогою подолаємо власні немочі, зможемо відсвяткувати справжню перемогу. Шлях до такої перемоги не є легким, на ньому не стануть у пригоді ні танки, ні гармати, ні навіть жертва життя воїна чи знищення ворога. Її можна здобути тільки через перемогу над самим собою: над страхом, що легко паралізує душу, над ненавистю і бажанням помсти, над пасивністю перед лицем неправди і насилля. Тоталітарні системи і всі люди, які впродовж віків були і є отруєні чадом їхніх ідеологій, думають, що світ можна змінити, усуваючи всіх інакомислячих. Насправді ж, світ можна змінити, коли ми шануватимемо гідність кожної без винятку людини, коли кожну особу трактуватимемо як рівну собі, як Божий твір, обдарований тими самими Божими благодатями.

Хто хотів чи хоче панувати над іншими, мусить покаятися і просити прощення у тих, кого поневолював. Однак і той, хто був поневолений, пригноблений, повинен позбутися страху, збудити в собі розуміння власної гідності, співвідповідальності, свого завдання служити ближнім у правді й справедливості. Справжня, остаточна перемога стане можливою, якщо ми всі, в повному значенні цього слова, будемо поводитися як належить людям. Всі інші перемоги є лише частковими або уявними і ніколи не приносять усім справжнього миру.

Після смерті Ісуса Христа, коли здавалося, що Його справа зазнала повної поразки, ті, хто не вірив у Його воскресіння, хотіли різними способами довести все до забуття. Однак апостоли і ті, що на їхнє свідчення, повірили у Христа, сказали: «Слухатися слід більше Бога, ніж людей» (пор. Ді. 5, 29). Упродовж віків, а особливо в минулому ХХ столітті, було багато спокус більше слухати людей: ленінів, сталінів, гітлерів, — аніж жити по-Божому. Ті безбожні, людиноненависницькі режими зазнали поразки, але ще не остаточної. Повна перемога настане, коли візьмемо до серця відважне слово апостолів і більше слухатимемо Бога, ніж людей.
Дорогі у Христі! 9 та 16 травня будемо широко згадувати минуле. В ці дні треба нам також молитися та постановити щиро працювати на краще мирне майбутнє.

Благословення Господнє на вас!

† ЛЮБОМИР