Звернення Синоду Єпископів УГКЦ 2005 року до вірних

ЗВЕРНЕННЯ

Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви
до вірних

Всесвітлішим, Високопреподобним священнослужителям,

Преподобним ченцям і черницям,
Дорогим у Христі мирянам УГКЦ!

Зібравшись на цьогорічному Синоді у Львові, ми, владики Української Греко-Католицької Церкви з України і поселень, вітаємо усю нашу Церкву, вітаємо Вас, дорогі Брати і Сестри.

З часу останнього Синоду (жовтень 2004 року) відбулися чотири події, важливість яких важко переоцінити, бо вони своєю суттю і далекосяжністю можуть спрямувати розвиток нашого церковного суспільства, всіх вірних, хоч би де вони перебували, до справді кращого майбутнього. Хоча ці події самі в собі можна розглядати як суто зовнішні, хочемо на них подивитися очами віри, щоб краще збагнути їх значення і застосування у нашому християнському житті.

1. «І не вливають вина нового в старі бурдюки, а то бурдюки розтріснуться і вино розіллється та й бурдюки пропадуть; а вливають вино молоде в нові бурдюки, тож одне і друге збережеться» (Мт. 9, 17)

Понад 200 років наш народ терпів окупації й переслідування. Ми не могли бути собою у повному значенні того слова. Ми боролися — і то справді героїчно та віддано — за краще існування, але, на жаль, довго не мали успіху, аж поки з Божою допомогою почали жити у власній державі. Однак навіть зі здобуттям Незалежності наш народ ще не став уповні вільним, оскільки не позбувся впливу минулих десятиліть. Вибори нового Президента стали немовби переломним моментом, під час якого ми як народ справді стали сувереном своєї долі. Це важливий поступ, який відкриває перед нами великі можливості та сповнює наші серця надією.

Але те, що ми бачимо сьогодні, ще не є завершенням наших сподівань. Перед нами — довга дорога, яку ми зможемо здолати тільки за певних умов. По-перше, таке завдання осягне лише вільна людина, бо тільки вона усвідомлює свою богосинівську гідність і власну відповідальність перед Богом та людьми. «Чуючи на своєму плечі руку Господню», така людина сміливо береться за високі завдання, вміючи розрізнити добро і зло. Вона виявляє належну громадянську активність, яку здійснює через різноманітні спілки, партії, товариства, а також через обраних ними депутатів різного рівня. Таким чином народ вчиться конструктивно озвучувати свій голос, а влада — до цього голосу прислухатися.

По-друге, згадану дорогу здолає лише той, хто знає ціну праці та спроможний реалізувати ті дари, які дав йому Господь. Духовний невільник, як вчить нас Святе Письмо, не може допомогти собі, бо завжди повертається до стану своєї неволі. Його праця позбавлена творчості, прив’язує його до волі господаря та стає причиною душевних і фізичних мук. Натомість вільна людина своєю творчою і натхненною працею сама створює обставини, в яких вона зі своєю сім’єю та громадою може належно розвивати свої таланти. Така людина не чекає, коли бажані життєві блага піднесе їй Президент чи Уряд країни, а сама домагається поліпшення власного життя усіма законними й доступними їй засобами. Її праця є щирою, сумлінною і якісно виконаною, а тому примножує не лише особистий добробут, а й добробут усього суспільства та йде на славу Божу.

По-третє, дорогу до кращого майбутнього пройде народ, який об’єднаний почуттям солідарності. Деспотичні режими вчили нас не довіряти одне одному і стояти осторонь чужої біди. Натомість Христос навчає нас любити ближнього свого й приходити йому на поміч. Ця любов і готовність допомогти є духовною основою солідарності. Тому, йдучи дорогою правди й духовної обнови, вчімося «нести тягарі одне одного», бо тоді й дорога буде коротшою, і тягар не буде таким важким.

2. «Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій» (Мт. 5, 23–24)

Друга подія, над значенням якої варто замислитися глибше, — це акт примирення, який був літургійно проголошений між єпископатами Української Греко-Католицької Церкви і Римо-Католицької Церкви в Польщі. Історія обох народів сповнена взаємних сутичок і болісних кривд, і рани цієї історії часом не загоюються роками. Однак жити безконечними спогадами й дозволити, щоб пам’ять про ці неспокутувані й непрощені події кермували нашим життям, — значить засудити себе на безконечне терпіння. Єпископи як провідники свого народу, побачивши потребу такого примирення, здобулися на відвагу й силу духу, даючи приклад обом нашим народам. Ця подія засвідчила нашу зрілість, бо тільки духовно зрілий народ здатний прощати і просити прощення.

Вказаний акт примирення двох сусідніх народів — це водночас яскравий і корисний приклад того, як ми повинні ставитися до всіх інших народів. Ми бачимо, що любов у людських серцях часто холоне, а відтак у багатьох місцях земній кулі спалахують вогнища міжнаціональної ворожнечі. Одні народи нападають на інших, ставляться одне до одного з погордою, очорнюють невинних, несправедливо перекладаючи на них відповідальність за гріхи поодиноких людей. Наслідки цього є дуже небезпечними для життя народів.

Перед українським народом, який спромігся на примирення з польським народом, стоїть тепер важливе завдання працювати для примирення з іншими народами, зокрема з тими, історичні контакти з якими були особливо тісними та характеризувалися іноді прикрими непорозуміннями, як це буває між сусідами. Маємо на увазі передусім російський і білоруський, єврейський і кримськотатарський, словацький та угорський, молдавський і румунський народи. Спектр взаємовідносин, а відтак і конкретних проблем у кожному випадку різний, але, благаючи у Бога щасливої долі в майбутньому, ми, як християни, повинні зусібіч оглянути сповідальним поглядом і своє минуле. Вірні нашої Церкви на поселеннях живуть у сусідстві з іншими народами, але перед ними стоїть той самий християнський обов’язок. У ставленні до цих народів ми повинні вчитися втілювати, зокрема, дві великі передумови мирного співжиття.

По-перше, хай ніколи наше серце не буде джерелом та ініціатором ворожнечі. Ми застерігаємо Вас від різних спроб отруювати народну душу, накидаючи їй стереотипи негативного ставлення до іншого народу тільки тому, що він інший: виглядає не так, як ми; поводить себе нібито дивно, думає не так, як би нам цього хотілося. Пам’ятаймо: вчинений нами ворожий акт щодо будь-якого народу є водночас ворожим актом щодо тієї іскри Божої, яку в ньому закладено.

По-друге, навіть у тому випадку, коли ми стали об’єктами кривди, наша віра забороняє нам відповідати злом на зло. Хай той, хто чує у своїй душі гнів, загасить його згідно з наукою нашого Спасителя, бо кожен народ, як і кожна людина, прагне передусім одного: знайти собі на цім світі затишок і безпеку. У світі, влаштованому за Божими законами, такий затишок і таку безпеку матимуть усі народи. Тому просімо в Бога, щоб Він навчив нас утверджувати свої національні й суто людські інтереси, не підважуючи подібні інтереси іншого народу. Не дозволяймо, щоб минуле отруювало сучасність і майбутнє і щоб чужі, неприхильні до нас сили роз’ятрювали наші рани та штовхали нас до ворожнечі. Не віддаваймо на поталу свою долю, забуваючи про власні права, але й не топчімо прав інших людей і народів. Шукати собі кращого місця під сонцем треба з піднесеним духом й облегшеним серцем, «прощаючи та прохаючи прощення», переносячи таким чином естафету українсько-польського порозуміння й на інші народи.

3. «Щасливий народ, що йому Господь — Бог його!» (Пс. 143, 156)

Паралельно з поліпшенням міжнаціональних стосунків ми повинні і далі працювати над нарощенням порозуміння у міжконфесійних стосунках. Ми з приємністю відзначаємо, що під час і після Помаранчевої революції рівень співпраці та довіри між Церквами в Україні суттєво зріс. Це засвідчує третя велика подія цього року — повернення осідку Верховного Архиєпископа Києво-Галицького УГКЦ до Києва, — під час якої, зрозумівши її причини, значна частина наших братів у Христі виявили нам свою підтримку.

Вказуючи на важливість повернення резиденції Глави нашої Церкви до джерела, з якого на весь слов’янський Схід засяяла Божа наука, слід підкреслити, що факт приходу християнства до Києва і його поширення з цього міста не є суто заслугою людей, зокрема рівноапостольного Володимира. Це — Божий дар. І прийнявши його, ми і увесь слов’янський Схід зобов’язані поводитися тільки так, як личить християнам.

Закликаємо вірних нашої Церкви молитися також і за тих українських християн, серця яких іще не звільнилися від тягаря недовіри. З київських пагорбів, так само як і зі святоюрської гори та інших осередків церковного життя греко-католиків, лине сьогодні до Вас наш заклик бути сіячами християнської любові й потиснути кожну руку, що простягнена до нас з пропозицією миру та порозуміння.

4 «Коли хтось їстиме цей хліб, житиме повіки» (Ів. 6, 51)

Четвертою великою подією є урочисте святкування Року Пресвятої Євхаристії, проголошеного покійним Папою Іваном Павлом II. З приємністю відзначаємо, що у Львові наприкінці червня відбувся Всеукраїнський Євхаристійний собор. Свої євхаристійні собори провели (або ближчим часом проведуть) усі єпархії та екзархати нашої Церкви. Рік, присвячений Пресвятій Євхаристії, закінчиться в жовтні, але вже сьогодні слід поміркувати, як нам продовжити ці урочистості. Називаємо їх «урочистості», бо в цьому слові підкреслено одну важливу для нашого життя правду — що Бог є з нами, віддає себе нам, щоб з’єднати нас зі собою, пригорнути нас. Даючи нам самого себе як поживу і напій, Ісус бажав, щоб ми не тільки час від часу з Ним зустрічалися. Усе наше життя має віддзеркалювати бажання бути з Богом, користати з того великого дару, яким Він зробив себе для нас. Це повинно стати свідомим актом з нашого боку: ми повинні жити, думати й діяти євхаристійно.

А що це означає жити євхаристійно? Передусім це означає часто приймати Святе Причастя. Ісус Христос хоче бути з нами, тому Він перебуває під виглядом хліба й вина на кожній Святій Літургії. Отже, приймати Святе Причастя означає не виконувати якийсь зовнішній ритуал, а зустрітися безпосередньо з нашим живим Богом. Немає нічого кращого, нічого більш піднесеного для людини, ніж бути в обіймах Бога, усвідомлюючи, що Ісус Христос є з нами, що Він хоче бути близько до нас й очікує, що ми ставитимемо Його на першому місці. Дитина, яка дуже любить своїх батька і матір, надумавши щось вчинити, питає себе: «А що скаже на це мій тато і моя мама?» Подібно ми, плануючи щось робити, повинні думати про Бога: «А що скаже на це Господь, який є найважливішим у моєму житті, який створив мене, обдарував талантами, дає сили й бажання робити добро? Що Він скаже про моє життя?» Такі роздуми також є частиною євхаристійного життя.

Тільки перебуваючи близько до Бога, можна зробити щось справді добре, що триватиме довго. Тому ми закликаємо Вас, дорогі у Христі: якнайчастіше приймайте Пресвяту Євхаристію, Святе Причастя! Нехай Ваша євхаристійна зустріч з Ісусом Христом забарвлює усе Ваше життя, щоб кожен, поглянувши на Вас, почувши Ваші слова й пізнавши Ваші вчинки, міг сказати: «Ця людина близька до Бога». Цим шляхом ми зможемо не тільки збагатити своє життя, а й піднести духовний рівень усього нашого народу, який так прагне жити щасливо і гідно, — цим шляхом вдасться продовжити Рік Пресвятої Євхаристії на всі роки нашого життя, перетворюючи буття з Богом на свою життєву програму. І тоді те, що ми хочемо здійснити — все те добро, яким хочемо розвивати, будувати й прикрашати світ — стане благословенною дійсністю.

Дорогі у Христі! У вищезгаданих чотирьох подіях багато з Вас брало безпосередню участь або принаймні стежили за ними. Разом з Вами дякуємо Господові за всі благодаті, які в цих подіях і за весь минулий рік Він зіслав на нашу Церкву і наш Народ.

Просимо у Господа про витривалість у добрі нас усіх. Як завдаток Божих дарів уділяємо Вам своє архієрейське благословення: нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа буде з усіма Вами.

Від імені Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви

† ЛЮБОМИР

Дано у Львові,
31 серпня 2005 року