Промова Преосвященного Володимира Стернюка на відкритті Синоду Єпископів УГКЦ 1990 року

ПРОМОВА

Преосвященного Володимира Стернюка
на відкритті Синоду Єпископів УГКЦ

(м. Ватикан, 25 червня 1990 року)

Ваше Святосте,
Ваше Блаженство,
Високопреосвященні і Преосвященні Владики!

Дякую Всемогутньому Господові, що зволив зібрати нас усіх, Владик Помісної Української Греко-Католицької Церкви, разом із Петром щоб взаємно запізнатися і з остаточною ціллю спасення людських душ, подумати і подати напрямні на найближче майбутнє нашої Церкви в Україні й у Радянському Союзі.

Дозвольте і мені зложити щирий поклін Вам, Ваша Святосте. Від усього українського Божого люду на рідних землях, враз із почуттям сердечної вдячності за всі Ваші труди і старання, які Ви проклали і вкладаєте для повного публічного визнання і свободи Української Католицької Церкви.

Ваша Святість, перший Папа-слов’янин є харизматичною постаттю і певним об’єднуючим чинником з велетенським моральним авторитетом не лише для українського народу, але і для всіх народів Радянського Союзу, які з глибини душі вірять, що Ви, Святіший Отче, поставите тривкі основи морального оздоровлення всієї Східної Європи і тим дасте основний почин її ДУХОВНОГО об’єднання, основаного на началах Христової Благовісті від Атлантики аж до Уралу.

Ця наша сьогоднішня зустріч є конкретним камінчиком у мозаїці тривалого існування об’єднаної Європи, і за це складаємо Вам ЩИРУ подяку. Не входитиму в цій хвилині у наше недавнє минуле, бо воно в більшій чи меншій мірі є Вам відоме. Завдяки Божій благодаті і незнищимості Христової Церкви та Покрову Богоматері, наша Церква вийшла з довголітнього підпілля і ставить перші кроки у напрямі її відродження та нормалізації. На цьому етапі ми кладемо на першому місці місці любов Бога, любов ближнього і любов до тих, що донедавна переслідували нас і яких по-людськи беручи, можна було б уважати за наших ворогів. Для нас в Україні геройський крок примирення і прощення який зробив Блаженніший наш Мирослав-Іван Кардинал Любачівський до Росії Православної Церкви і народу, зрушив наші серця, і ми в цьому бачимо виразну волю Божого Провидіння нам на дороговказ. Українські католики хочуть жити у цім дусі християнської любові зі всіма своїми сусідами та іншими народами Європи і світу, незважаючи на історичне минуле. І це остається нашим ідеалом до осягнення.

Щоб, одначе, любов була щиро-правдива, вона мусить випливати з двох сторін і пошанувати, в повному значенні цього слова велику моральну чесноту справедливості. Фактом є, що Українській Католицькій Церкві, починаючи від 1945 року заподіяно велику несправедливість і кривду, і вчинив це не лише тодішній радянський уряд, але й Московський Патріархат. Сьогодні, коли беремося за лікування цієї глибокої рани, ця несправедливість повинна бути в засаді засуджена і усунена. Згідно зі справедливістю, Українській Католицькій Церкві належиться те, що їй несправедливо забрано, чи чого позбавлено від 1945 року. Тому, одначе, що від того часу минуло 45 років — дві генерації і відбувся цілий ряд процесів, Українська Католицька Ієрархія на рідних землях є готова обговорювати серію деталей, завжди застерігаючи собі основну ціль, — повернення і пошанування справедливості.

Було це нашим бажанням, під час розмов Чотиристоронньої Комісії (6–13 березня 1990) обговорити ці справи. Одначе, із-за незрозумілих для мене причин, до цього не дійшло. Ми сподівалися, що поки приступимо до розмов з православною стороною, католицька сторона (представники Святої Столиці та Української Католицької Церкви на батьківщині) узгіднять між собою точки і спосіб ведення розмов. Для цього, на жаль, не знайшлося часу і зрозуміння. Щонайбільше, не існувала будь-яка програма чи точки нарад, і прямо оминалось основні питання, без яких не можна було приступати до деталей. А православна сторона була зацікавлена лише технічним питанням поділу церков, і, будучи у стані melior est positio possidentis, (У якому вона знаходиться), ставила католицьку сторону у підрядне становище і в стан слабшого. Я на це якийсь час дивився, а відтак чув у собі моральний обов’язок покинути ці наради і анулювати всякі пороблені домовленості, бо інакше високий моральний авторитет Святішого Отця і Української Католицької Церкви на рідних землях в очах вірних значно впав би. Отже, Святіший Отче, прошу прийняти цей мій акт як оборону Вашого високого авторитету У світлі християнської любові, правди і справедливості. Бо якщо я так не поступив би, наш нарід осудив би нас за те, що ми не зуміли встоятися за нашими елементарними правами.

Наші основні чотирнадцять точок були узгіднені з Главою нашої Церкви Блаженнішим Мирославом-Іваном, і подані до відома делегатам Святої Столиці. Це були наші заложення і точки до розмов, з якими ми хотіли приступати до переговорів з православною стороною. Тому що не дійшло до будь-яких узгіднень. поки приступлено до чотиристоронніх розмов, а відтак тому, що радянська преса почала оприлюднювати відомості, незгідні з правдою, які могли б скомпрометувати нас — українських католицьких владик в очах наших вірних, ми подали, ці чотирнадцять точок до публічного відома.

Я роблю, Святіший Отче, цю довшу дегресію з виразною метою і гарячим проханням, щоб майбутні розмови у наших справах з радянським урядом чи Московським Патріархатом узгіднювати з проводом нашої Церкви, і тим чином, щоб католицька сторона говорила однією мовою, бо якщо доходитиме до розбіжностей, то для наших вірних це буде спокусою і пониженням високого морального авторитету Католицької Церкви.

У світлі християнських чеснот любові, правди і справедливості ми готові обговорювати з радянським урядом цілий ряд деталей, застерігаючи за собою непорушність наступних точок:

1. Повне публічне визнання як юридичної особи Української Католицької Церкви зі сторони радянського уряду, а з боку Московського Патріархату — її визнання як Церкви-Сестри. Не можна про нас говорити, як про громади, спільноти чи групи вірних східного обряду. Ми є Ecclessia particularis sui iuris (повноправною помісною Церквою), у повному розумінні цього слова, і згідно з наукою II Ватиканського Собору за таку нас повинні уважати всі інші Церкви-Сестри.

2. Слід визнати недійсність і неважність т. зв. Львівського Собору (8–10 березня 1946) як зі сторони Російської Православної Церкви, так і з боку уряду. Тому що від того собору Московська Патріархія і радянський уряд уважали нашу Церкву зліквідованою. ТУТ треба остаточно поставити кінець всякій двозначності, де уряд спихає вину на Московську Патріархію, а Російська Православна Церква — на уряд. Це був спільний акт цих двох установ. Треба засадничо визнати його недійсність і неважність, так як це зроблено з іншими сталінськими злочинними актами.

3. Внаслідок цієї ануляції Українській Католицькій Церкві слід повернути собор св. Юра у Львові, враз зі всіма його забудовами. Привернення власності цього собору дається нашій Церкві на основі права на власність майбутнього радянського законодавства про свободу сумління і релігійні згромадження.

4. З поверненням собору св. Юра. символом українського католицизму. до свого престолу повинен чим скоріше поверутись Верховний Архієпископ Львівський і Галицький Митрополит зі своїм почотом. І тут прохаємо Вашу Святість ужити всіх своїх впливів перед державами та церковними чинниками, щоб цей поворот став дійсністю в найближчому майбутньому. Галицького Митрополита від 11 квітня 1945 року насильно віддалено від свого престолу, а від лютого 1963 року він був змушений перебувати поза межами Радянського Союзу. З поворотом теперішнього Верховного Архієпископа Блаженнішого Мирослава-Івана Кардинала Любачівського до Львова повертається в очах народу правда і справедливість.

Як будуть дані ці гарантії, ми готові розмовляти і дійти до порозумінь у цілому ряді справ відносно приналежності та розпорядимості храмів, чи то греко-католицьких чи то православній стороні. У засаді я згідний, і заявив це публічно, щоб цим самим храмом користувалися і вірні греко-католики, і вірні православні Цю мою пропозицію відкинула православна сторона. Як будуть збережені вищенаведені принципи, ми готові погодитися, щоб справу поділу храмів розглядалося спільно під наглядом міжнародної комісії, хоч би Об’єднані Нації.

Такий процес поділу церковного добра у наших днях повинен, бути передбачений на довший проміжок часу, бо коли донедавна можна було говорити про поділ церков між Українською Католицькою Церквою і Російською Православною Церквою, яку недавно переіменовано на Українську, то сьогодні не можна виключити на території Західної України і явища поширення Української Автокефальної Православної Церкви, яка знаходить більше грунту між населенням, ніж Російська Православна Церква. Одначе, всі ті проблеми можна розв’язати в дусі братнього порозуміння і щирості, якщо будуть пошановані засади християнської люб’ові, правди і справедливості.