Послання Святішого Отця з нагоди 57-го Всесвітнього дня молитви за покликання

ПОСЛАННЯ 

Святішого Отця
з нагоди 57-го Всесвітнього дня молитви за покликання

Дорогі брати і сестри!

4 серпня минулого року, на 160-ту річницю смерті святого Кюре з Арсу, я звернувся з Посланням до священників, які щодня віддають своє життя покликанню служити Божому Народу, з котрим звернувся до них Господь.

Тоді я вибрав чотири ключові слова — біль, вдячність, мужність та прослава — щоб подякувати священникам та підтримати їхнє служіння. Я вважаю, що сьогодні, у цей 57-й Всесвітній день молитви за покликання, ці слова можна звернути до усього Божого народу крізь призму уривка з Євангелія про надзвичайну подію, що сталася з Ісусом та Петром під час нічної бурі на Тиверіадському озері (пор. Мт 14,22–33).

Після помноження хлібів, яке вразило натовпи, Ісус наказав своїм послідовникам сісти в човен і плисти на інший берег, поки Він розпускатиме людей. Образ цієї переправи через озеро є певним чином співзвучним з мандрівкою нашого буття. Човен нашого життя, насправді, повільно рухається вперед, він завжди у неспокої, тому що шукає щасливого причалу, він готовий прийняти виклики та можливості моря, але водночас чекає на поворот керманича, який нарешті наставить його на правильний курс. Однак трапляється, що човен розгублений, засліплений ілюзіями замість того, щоб плисти на яскравий маяк, котрий веде його до безпечної гавані, або ж мусить іти проти вітру труднощів, сумнівів і страхів.

Це трапляється і в серцях учнів, котрі, будучи покликаними слідувати за Учителем з Назарета, повинні відважитися й переплисти на інший берег, мужньо ризикуючи власною безпекою, та йти за Господом. Ця пригода не є спокійною: настає ніч, дме зустрічний вітер, хвилі розхитують човен, і їх огортає страх поразки чи побоювання бути не готовими до свого покликання.

Однак Євангеліє говорить нам, що на цьому нелегкому шляху ми не самотні. Господь, майже змушуючи світанок засіяти посеред ночі, іде по бурхливій воді до учнів, просить Петра вийти йому хвилями назустріч, рятує його, коли бачить, як той потопає, і увійшовши в човен, зупиняє бурю.

Перше слово покликання — це вдячність. Іти правильним шляхом — це не завдання, довірене лише одним нашим зусиллям, і не залежить лише від шляхів, які ми обираємо. Реалізація себе самих та власних життєвих планів не є математичним результатом того, що ми вирішуємо в межах виокремленого «Я»; навпаки — це, перш за все, відповідь на покликання, яке приходить з Небес. Це Господь вказує нам на берег, до якого плисти, і ще до цього дає нам мужність сісти в човен; це Він кличе нас і водночас є нашим керманичем, щоб супроводжувати, вказувати напрямок, не дозволити згубитися серед скель нерішучості і зробити нас здатними іти навіть бурхливим морем.

Кожне покликання народжується з того люблячого погляду, з яким Господь вийшов нам назустріч, можливо, саме в ту мить, коли наш човен потрапив в бурю. «Скоріше, це відповідь на щире покликання Господа, ніж наш власний вибір» (Лист до священиків, 4 серпня 2019 р.); отже, ми зможемо відкрити його для себе і прийняти тоді, коли наше серце відкриється для вдячності і зуміє вгледіти Божий слід у нашому житті.

Коли учні бачать, як Ісус наближається до них, йдучи по воді, вони спочатку думають, що це привид, і лякаються. Але Ісус одразу заспокоює їх словом, яке завжди повинно супроводжувати наше життя та наш шлях покликання: «Це Я, не лякайтесь!» (ст. 27). Це і є те друге слово, яке я хотів би звернути до вас: мужність.

Те, що часто заважає нам іти вперед, рости, обирати шлях, який для нас прокладає Бог — це примари, які турбують наші серця. Коли ми покликані покинути наші безпечні береги і прийняти певний стан життя — як подружжя, священство, богопосвячене життя — першим, з чим ми стикаємося, є часто «примара невіри»: не може бути, що це покликання для мене; чи це справді правильний шлях? чи справді Господь хоче цього саме від мене?

І поступово в нас зароджуються ті роздуми, виправдання та розрахунки, які змушують втрачати натхнення, викликають розгублення і залишають нас безсилими на березі: ми вважаємо, що допустилися помилки, що нам не вдасться, що ми просто побачили марево, яке слід прогнати.

Господь знає, що фундаментальний життєвий вибір — такий, як одружитися чи в особливий спосіб посвятити себе Його служінню — вимагає мужності. Він знає запитання, сумніви і труднощі, які розхитують човен нашого серця, а тому заспокоює нас: «Не бійся, я з тобою!». Віра в його присутність, яка іде нам назустріч і супроводжує нас навіть під час бурі, звільняє від тієї зневіри, яку я вже мав можливість назвати «солодким смутком» (Лист до священиків, 4 серпня 2019 року), тобто від того внутрішнього розчарування, яке сковує нас і не дозволяє нам насолодитися красою власного покликання.

У Листі до священників я також говорив про біль, але тут я хотів би перекласти це слово по-іншому і згадати про втому. Кожне покликання передбачає певні зобов’язання. Господь кличе нас, тому що хоче зробити нас подібними до Петра, здатного «ходити по воді», тобто закликає взяти своє життя в руки, щоб посвятити його сліжінню Євангелія в конкретний сталий спосіб, який Він нам вказує, насамперед, у різних формах мирянського служіння, священичого та богопосвяченого життя. Але ми схожі на Апостола: у нас є бажання й натхнення, але, водночас, ми маємо свої слабкості і страхи.

Якщо ми дозволимо, щоб нами опанували турботи про обов’язки, що стоять перед нами — у подружньому житті або в священичому служінні, — або про негаразди, які часами виникають, то ми незабаром відвернемо погляд від Христа і, як Петро, ​​ризикуватимемо потонути. І навпаки, незважаючи на нашу слібкість та убогість, віра дозволяє нам йти до Воскреслого Господа, а також долати бурі. Насправді це Він простягає нам руку, коли через втому чи страх ми ризикуємо потонути, і Він дає нам необхідне натхнення для того, щоб з радістю та захопленням жити своїм покликанням.

Нарешті, коли Ісус сідає в човен, вітер припиняється і хвилі стихають. Це прекрасний образ того, що Господь вчиняє у нашому житті та в потрясіннях історії, особливо коли ми переживаємо бурю: Він наказує зустрічному вітру стихнути, і сили зла, страху і відчаю вже не мають влади над нами.

У конкретному покликанні, яким ми покликані жити, ці вітри можуть нас виснажити. Я думаю про тих, хто несе важливі обов’язки в громадянському суспільстві, про подружжя, які зовсім не випадково я люблю називати «сміливими», і особливо про тих, хто приймає богопосвячене життя та священство. Я знаю вашу втому, самотність, яка іноді обтяжує ваше серце, ризик буденності, яка повільно гасить полум’я покликання, тягар невизначеності та непевності наших часів, страх перед майбутнім. Будьте мужніми, не бійтеся! Ісус поруч з нами, і якщо ми визнаємо його єдиним Господом нашого життя, він подасть нам руку і підхопить для нашого спасіння.

І тоді, навіть серед хвиль, наше життя відкриється для прослави. Це останнє слово покликання і, водночас, запрошення плекати внутрішнє схожість до Пресвятої Богородиці: вдячна за погляд Божий, який зупинився на ній, ввіривши Йому свої страхи та побоювання, сміливо прийнявши покликання, Вона перетворила своє життя на вічну пісню прослави Господа.

Дорогі мої, насамперед в цей День, але й у буденній душпастирській діяльності наших громад я бажаю, щоб Церква йшла цим шляхом на служінні покликань, відкриваючи серце кожного вірного, щоб той із вдячністю виявив покликання, яке Бог звертає до нього, щоб знайшов сміливість сказати «так», подолав втому у вірі в Христа і, нарешті, посвятив своє життя як пісню на прославу Господа, за братів та за весь світ. Нехай Діва Марія супроводжує і заступається за нас.

Рим, Собор Святого Івана Латеранського,

Переклад з італійської Секретаріату Глави УГКЦ в Римі