Екуменічна концепція Української Греко-Католицької Церкви

Вступ

1. Зібрати воєдино все людство — Божий задум щодо Церкви (з гр. Εκκλησία — «зібрання») [1], адже, за словом св. Кирила Єрусалимського, вона «усіх скликає і разом збирає» [2]. Церква «вже від початку світу передбачена в прообразах, в історії народу Ізраїлю та у Старому Союзі подиву гідно підготована, в останні часи заснована, вилиттям Духа явлена, і осягне славне звершення в кінці віків», коли «усіх праведників — від Адама, „від праведника Авеля аж до останнього вибраного“ — буде зібрано в Бога Отця у Вселенській Церкві» [3].

2. Нинішні поділи між християнами, які сталися «деколи не без вини людей з обох сторін» [4], є лише тимчасовою дійсністю і кровоточивою раною на церковному тілі, що його виснажує, а тому її слід залікувати. Розділення християн применшує автентичність християнського свідчення і є суттєвою перешкодою на шляху проповіді Христового Євангелія. Тому св. апостол Павло закликає: «Благаю вас, брати, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі те саме говорили; щоб не було розколів поміж вами, але щоб були поєднані в однім розумінні й в одній думці» (1 Кор. 1, 10). А св. Ігнатій Антіохійський перестерігає: «Де розділення і гнів, там Бог не перебуває» [5].

3. Екуменізм як рух за відновленні повної єдності християн — це шлях Христової Церкви; він є не доповненням, а невід’ємною частиною сутності Церкви та її пастирської діяльності [6]. Тому УГКЦ надзвичайно відповідально ставиться до екуменічного руху.

І. Історичні реалії

Передумови

4. Свій історичний відлік часу УГКЦ бере від Церкви стародавнього Києва, або Київської митрополії в сопричасті з Константинопольським патріархатом, тобто від 988 р., коли святий рівноапостольний князь Володимир прийняв християнство як офіційну релігію для всієї Русі-України. Проте своїм корінням УГКЦ сягає далеко раніше: давньокиївські християнські автори для обґрунтування стародавності київського християнства посилаються на зафіксовану в літописах проповідь апостола Андрія Первозваного, на перші християнські поселення і мученицьку смерть святого Папи Климента в Криму, на місії святих рівноапостольних Кирила і Методія та на прийняття християнства древніми Київськими князями Аскольдом, Диром та княгинею Ольгою.

5. Христова Церква в Україні, відома з часів Хрещення Русі як Київська митрополія, історично виростала з рецепції візантійської традиції. Щедро черпаючи з богословських, літургійних, канонічних і духовних джерел візантійської традиції в органічному поєднанні з кирило-методіївською спадщиною та плекаючи власну автохтонну культуру, Київська Церква перебувала в сопричасній єдності з Церквою християнського Заходу та Петровим наступником — Папою Римським.

6. Одним з особливих вимірів еклезіального життя Київської Церкви, що мав вирішальний вплив на її ідентичність і покликання, була її відкритість як до християнського Сходу, так і до християнського Заходу. Історія береже цілу низку фактів, коли Церква Києва виразно засвідчила усвідомлення нею нероздільності Христового хітону. Спогад про вселенське сопричастя Церков у сукупній пам’яті Київської Церкви міг бути тимчасово призабутим (особливо коли його свідомо затирали), проте ніколи остаточно не зникав. Не вигасло в церковній пам’яті й усвідомлення глибинної внутрішньої єдності Церкви Володимирового Хрещення. Її Божий народ, хоч і поділений за конфесійними ознаками, остаточно все-таки не змирився з розколом.

7. Після розколу між християнським Заходом і Сходом (1054) Київська Церква рідко входила в прямі суперечки між Римом і Константинополем, часом намагаючись ініціювати або активно підтримувати зусилля, спрямовані на відновлення вселенської християнської єдності [7]. Особливо важливою спробою досягти порозуміння на вселенському рівні був Флорентійський собор (1439), у якому Київська Церква взяла діяльну участь в особі митрополита Київського і всієї Русі Ісидора (1385–1463) та унійні традиції якого довший час були для неї актуальними.

8. Поряд із періодами піднесення Київська Церква переживала і кризові моменти, пов’язані з різними історичними обставинами, які спричиняли перенесення осідку Глави Київської Церкви (спочатку на Північ, а потім на Захід), втрату територій, занепад власної церковної традиції… Коли її землі потрапляли під панування сусідніх держав, де домінувала Церква латинського обряду, вплив останньої посилювався і вона розбудовувала свою паралельну церковну структуру на історичній території Київської Церкви. Це ставило виклики налагодження належних взаємовідносин між вірними Церков різних традицій. Формування нового політичного центру — Московської держави — у поєднанні з іншими чинниками призвело до відокремлення від Київської митрополії Московської Церкви, яка спочатку проголосила свою автокефалію (1448), а згодом ступила на шлях утвердження власного патріаршого статусу (1589).

9. В умовах внутрішньої кризи, ослаблення Константинопольського патріаршого центру, викликів протестантської Реформації та посттридентського католицизму ієрархія Київської Церкви, намагаючись у руслі флорентійської унійної традиції виконати Христову заповідь «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 11), прийняла рішення відновити євхаристійне сопричастя з Єпископом Рима, забезпечивши збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної й етнокультурної самобутності [8]. Римський Апостольський Престол у дусі постридентської еклезіології оформив ці прагнення до єдності за допомогою методу, який згодом був названий уніатизмом і гостро критикується різними сторонами сучасного екуменічного діалогу. Проте досі не вдалося застосувати більш дієвого прикладу повної та видимої єдності Церков, ніж модель, яка стала плодом Берестейського єднання. Однак частина вірних, наполягаючи на канонічній приналежності до Константинопольського патріархату, домоглася висвячення для себе паралельної нез’єднаної з Папою Римським ієрархії (1620) та офіційного визнання їх окремою конфесією (1632). На жаль, спроби об’єднати в XVII ст. з’єднану і нез’єднану частини Київської Церкви в єдиному патріархаті через низку об’єктивних і суб’єктивних причин реалізувати не вдалося, і відтоді рани поділу на тілі Київської Церкви залишаються незагоєними. Драматичну історію розділеного християнства в Україні доповнила поява в XVI ст. протестантських церковних спільнот, а в останні десятиліття ХХ ст. ще й так званих новітніх релігійних рухів.

10. Після поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) на територіях, які відійшли до Російської імперії, а згодом і в Галичині, окупованій Радянським Союзом (1939), розпочалося планомірне знищення з’єднаної Київської Церкви шляхом насильного «приєднання» її вірних до Московської Церкви (1839, 1871, 1946). Разом з іншими помісними Церквами екуменічного діалогу [9] УГКЦ рішуче засуджує ці й інші подібні практики, які впродовж історії повторювалися як вияв крайнього прозелітизму та уніатизму [10], що був, на жаль, притаманний не лише східним католикам, а й православним…

11. Підсумовуючи наслідки Берестейського єднання, УГКЦ визнає, що, з одного боку, їй вдалося зберегти і навіть зміцнити єдність між єпархіями, підвищити освітні стандарти, перейняти найкращі зразки європейської християнської культури; з іншого ж боку, частково з власної вини, УГКЦ сильно постраждала від латинізації, яка призвела до серйозних спотворень у розумінні ієрархами і вірними УГКЦ автентичної ідентичності та покликання своєї Церкви.

12. УГКЦ є послідовною в рецепції екуменічного діалогу ХХ ст., зокрема в негативній оцінці феномену уніатизму як способу поєднання християн [11], заснованого на хибних богословських підставах [12].

13. Деякі провідні діячі УГКЦ, як-от митрополит Андрей Шептицький і патріарх Йосиф Сліпий, продовжували зберігати історичну пам’ять про первинну єдність київського християнства. Ситуація кардинально змінилася в другій половині XX ст., коли зібрані на ІІ Ватиканському Соборі католицькі єпископи всього світу визнали, що Католицька Церква є сопричастям помісних Церков, кожна з яких може і повинна жити згідно з власною церковною традицією, формою управління і шукати нові моделі віднови християнської єдності. УГКЦ свідома того, що це сопричастя слід розбудовувати, випрацьовуючи таку модель міжцерковної єдності, котра була б найоптимальнішим вираженням Церкви як «зібраного Божого люду в єдності Отця, і Сина, і Святого Духа» [13]. Цей процес передбачає зростання у свідомості того, що Вселенська Церква є іконою Пресвятої Тройці і являє власну єдність через різноманітність помісних Церков [14].

14. Епоха екуменізму, провіщена пророчим духом і діяльністю праведного митрополита Андрея Шептицького, у час ІІ Ватиканського Собору набула нової динаміки й богословсько-еклезіального підґрунтя і принесла чимало зримих плодів, серед яких: проголошення 7 грудня 1965 р. Спільної декларації Католицької Церкви та Константинопольського патріархату з нагоди зняття анафем; регулярний обмін офіційними делегаціями між Римом і Константинополем; плідне співробітництво в рамках Всесвітньої ради Церков між Радою Єпископських Конференцій Європи та Конференцією Європейських Церков; діяльність Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римсько-Католицькою Церквою та Православною Церквою; проведення низки міжнародних і регіональних екуменічних асамблей… УГКЦ вітає та підтримує всі екуменічні ініціативи, натхненні Христовою заповіддю «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 11) в дусі взаємного прощення і щирості.

15. Суспільно-політичні зміни, зокрема демократичні перетворення в Центрально-Східній Європі наприкінці 1980-х рр., зумовили позитивні зрушення в питанні релігійної свободи та вільної діяльності Церков [15]. На жаль, тогочасний корпус міжцерковних стосунків був не готовим до таких змін, унаслідок чого екуменічні процеси ввійшли в період сповільнення й кризи. УГКЦ сприймає останню як кризу певної фази екуменізму, а не процесу міжцерковного зближення й порозуміння взагалі. Згадана криза викрила політичний підтекст декотрих екуменічних ініціатив. Екуменічні відносини виявилися надмірно прив’язаними до геополітичного статус-кво періоду 1960-1980-х рр., що окреслював певні «сфери впливу» і тепер, вочевидь, застарів. Дух екуменізму часом затьмарювали ультимативні спроби зберегти те, що закономірно відходило в історію. Унаслідок цього екуменічному діалогові впродовж певного часу бракувало головної й необхідної компоненти — діалогічної відкритості Церков до потреб одна одної.

16. Унаслідок Перебудови та подальшого розпаду Радянського Союзу Українська Греко-Католицька Церква остаточно вийшла з катакомб, а в українському православ’ї посилилися тенденції до утвердження власної церковної помісності. В Україні відкрилися перспективи екуменічної співпраці та взаємозближення, які досі були доступні лише для тих вірних Церков-спадкоємниць Володимирового Хрещення, РКЦ і протестантських церковних спільнот, які проживали на поселеннях у «вільному світі». За час української незалежності Церкви й церковні спільноти пройшли важливий шлях порозуміння та примирення, що дозволило їм набути неоціненний досвід. І хоч у ІІІ тисячоліття українські християни ввійшли конфесійно розділеними, цей досвід співпраці та взаємозближення дає позитивні сподівання.

17. Патріархальний рух, який набрав особливої інтенсивності у ХХ ст. за патріарха Йосифа Сліпого, має в Київській Церкві екуменічну природу, бо закорінений ще в спробах поєднання «Русі з Руссю» у XVII ст. за митрополитів Велямина Йосифа Рутського, Йова Борецького та Петра Могили. У 2002 р. Патріарший Собор і Синод Єпископів УГКЦ, відповідно до східнохристиянської традиції, вкотре підтримали її багатовікові змагання розвинути структуру Церкви до рівня патріархату, і сьогодні УГКЦ в Україні і на поселеннях продовжує утверджувати свій патріарший устрій.

Найважливіші кроки УГКЦ до міжцерковного порозуміння в новітню епоху

18. Навіть у часи переслідувань і підпільного існування в Україні УГКЦ устами Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського ще в 1987 р. підтвердила свою добру волю до примирення, зокрема з Російською Православною Церквою: «Ідучи слідами духа Христового, простягаємо нашу руку прощення, примирення і любові до російського народу і Московського патріархату… Ми всі брати в Христі, шануймо один одного, навчімося жити разом, свідомі, що нас єднає ця сама віра нашого Спасителя» [16]. З легалізацією УГКЦ її Предстоятелі продовжили спроби відновлення християнської єдності, щоб «в атмосфері українського екуменізму могли знову засісти до діалогу Русь із Руссю і привернути християнам України таку віру, як це було за великого князя Володимира, коли Церква була одна і неподілена, православна і католицька у повній єдності і спільності із Вселенською Церквою і з усіма помісними Церквами Сходу й Заходу, зберігаючи водночас всі властивості й питоменності помісної Української Церкви» [17].

19. У 90-х рр. ХХ ст., коли в Україні після довгих десятиліть переслідування відновлювалася УГКЦ, група її єпископів та богословів провадила плідний, хоча й неформальний і неофіційний діалог з єпископами та богословами Константинопольської Церкви. Ці ініціативи отримали назву «Студійна група Київської Церкви», і їх метою було дослідити можливості відновлення повного сопричастя з материнською Константинопольською Церквою, не розриваючи наявної єдності між УГКЦ та Римським Апостольським Престолом. Члени Студійної групи Київської Церкви проводили дружні зустрічі на високому науковому рівні в різних містах світу, проте в Україні не вдалося налагодити її успішної діяльності через напружену міжконфесійну ситуацію. УГКЦ високо цінує ці та інші здобутки в екуменічній ділянці, здійснені її вірними на поселеннях, адже вони є вагомим внеском у наближення того дня, коли християни «єдиним серцем і єдиними устами» [18] прославлятимуть триєдиного Господа (пор. Рим. 15, 6).

20. Процес відновлення єдності між християнами, поділеними конфесійно, неможливий без примирення, яке починається від пошуків зцілення взаємних ран між християнами католицького сопричастя, тобто між вірними Східних Католицьких і Західних Католицьких Церков. Саме тому під час зустрічі в Римі напередодні Тисячоліття Хрещення Київської Русі українські та польські католицькі єпископи розпочали діалог про потребу примирення обох Церков і народів. Духовні предстоятелі наших Церков — Блаженніший Мирослав Іван Любачівський і Юзеф кардинал Глемп — разом ствердили, що «ми є довжниками супроти один одного, бо не вміли ввести в життя науку, яка випливає зі святого Хрещення». Наступного року відбулися значущі історичні події: Літургія на Ясній горі за участю кардинала Юзефа Глемпа і Глави Української Греко-Католицької Церкви Мирослава Івана Любачівського, а також святкування Тисячоліття Хрещення Київської Русі Українською Греко-Католицькою Церквою на Ясній горі, у духовній столиці Польщі. У червні 2005 р. у Варшаві та Львові був проголошений Акт примирення між єпископатами Римсько-Католицької Церкви в Польщі та Української Греко-Католицької Церкви. З цієї нагоди було підписано Спільне послання католицьких єпископів України та Польщі «Примирення між народами можливе». Чинність цього Акта було підтверджено 28 червня 2013 р. у Варшаві підписанням спільної Декларації ієрархії Української Греко-Католицької Церкви, Конференції єпископату Польщі, Конференції Римсько-Католицького єпископату України та ієрархії Української Греко-Католицької Церкви в Польщі, укладеної до 70-х роковин трагічного кровопролиття на Волині. У цій Декларації, зокрема, стверджено: «Думаючи про майбутнє, усвідомлюємо, що без єдності Церква не буде правдивою у виконанні своєї євангельської місії, а наші народи не матимуть перспективи співпраці та розвитку як у релігійній, так і в політичній сферах… Бачимо потребу спільного свідчення християн України та Польщі в Європі, яка об’єднується».

21. У своєму Пастирському зверненні «Про єдність святих Церков», оприлюдненому 7 квітня 1994 р. у Львові, Блаженніший Мирослав Іван Любачівський закликав вірних, зокрема, «стримуватися від будь-якої поведінки, яка вказувала б на брак пошани і тим розбуджувала б незгоду чи навіть ненависть. У всьому повинна існувати пошана і терпимість між християнами». Тодішній глава УГКЦ закликав як своїх «вірних, так і всіх християн уникати не тільки насильства, чи то тілесного, чи то усного характеру, а й усього, що могло б витворювати презирство супроти інших християн і стати антисвідченням».

22. У присутності св. папи Івана Павла ІІ під час Архиєрейської Літургії 27 червня 2001 р. у Львові Блаженніший Любомир Гузар озвучив формулу вибачення, спрямовану, зокрема, до всіх християн: «У твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаємо просити прощення в Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, у будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас».

23. У своєму Посланні з нагоди повернення осідку Предстоятеля УГКЦ до Києва «Один Божий народ у краї на Київських горах» (13 квітня 2004 р.) Блаженніший Любомир підтвердив і концептуально розвинув екуменічні погляди своїх великих попередників. Зокрема, він запропонував модель розвитку Церков на різних рівнях їхнього буття: у динаміці переходу «від юрисдикційної залежності до церковної помісності», «від нівелюючого ексклюзивізму до сопричасного взаємодоповнення», «від державного підпорядкування до суспільного служіння», «від „екуменізму ультиматумів“ до партнерського діалогу», «від конфесійного взаємного поборювання до першості в любові». Документ «Один Божий народ у краї на Київських горах» не залишився непоміченим. Оскільки почали надходити певні офіційні й неофіційні відгуки, то запропонована УГКЦ «інклюзивна» модель Київської Церкви мала бути виражена в конкретних еклезіальних і богословських термінах і пропозиціях. Це було зроблено у Зверненні Блаженнішого Любомира до предстоятелів православних Церков в Україні (16 квітня 2008 р.).

24. Щоразу під час Божественної Літургії Церкви візантійської традиції моляться «за добрий стан святих Божих Церков і з’єднання всіх». ІІ Ватиканський Собор у Декреті про екуменізм повчає всіх християн, що «навернення серця і святість життя разом з особистими і спільними молитвами за єдність християн треба вважати немовби душею всього екуменічного руху, тому цілком слушно їх можна назвати духовним екуменізмом» [19]. Ця молитва виникає з любові вірних до Бога та до братів, зокрема й тих, що не є в повному сопричасті з нами [20]. На екуменічному шляху до єдності першість належить спільній молитві, і коли християни разом моляться, мета єдності стає ближчою [21]. Дуже важливо, щоб світ бачив цю спільну молитву християн, яка є найефективнішим свідченням, що ми живемо тим, що проповідуємо. Своїми постановами 2011 р. Синод Єпископів УГКЦ підтвердив, що для УГКЦ екуменічна діяльність продовжує залишатися надзвичайно важливою. Тому ієрархи УГКЦ заохотили своїх вірних до молитви за єдність християн і до участі в спільних молитвах із представниками інших Церков і церковних спільнот там, де це можливо, з дотриманням приписів церковного права; закликали розвивати діалог у правді й любові з представниками інших Церков і церковних спільнот; наголосили на необхідності оминати всього, що могло б образити чи завдати шкоду братам і сестрам інших конфесій [22].

25. У своєму Пастирському листі «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом» від 2 грудня 2011 р. Блаженніший Святослав Шевчук наголосив на євангельських засадах міжхристиянських стосунків: «Ми не можемо бути байдужими до того, що діти Володимирового Хрещення нині поділені й відчужені між собою. Христос на Тайній вечері молився до Отця Небесного за своїх учнів, „щоб усі були одно“ (Ів. 17, 21). У світлі цих Христових слів нині бажаю щиро попросити вас усіх: молімося за єдність Церкви, молімося за поєднання усіх Церков київської традиції, а насамперед у дусі Христової любові намагаймося уникати будь-яких висловів чи дій, які могли б завдати шкоди нашим братам і сестрам у Христі чи образити їх. Хоч часом ми самі стаємо об’єктами наруги і утисків, не піддаваймося спокусі відповідати злом на зло. Для нас нехай стане заповітом молитва Христа за своїх кривдників і повчання апостола народів: „Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром“ (Рим. 12, 21)».

26. УГКЦ готова й далі нарощувати досвід порозуміння, оскільки переконана, що основною передумовою примирення є формування в душі кожного християнина щирого бажання єдності, а в суспільстві — євангельської культури порозуміння й обміну духовними дарами. Без стремління членів Церков до святості, братолюбіє не зможе набути того визначального духовного виміру, який є головною передумовою єдності.

ІІ. Богословські підстави

Поняття екуменізму та його мета

27. Екуменізм (від грецьк. οἰκουμένη — заселена земля, світ) — це назва руху за відновлення повної єдності всіх християн. Як такий, екуменізм змагає до зближення лише християн, тобто тих, хто вірить у Святу Тройцю, втілює в життя слова Євангеліє, хто хрещений в ім’я Отця, Сина і Святого Духа і хто вірить у божественну й людську природу Господа, Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Стосунки християн із послідовниками інших релігій чи світоглядів, зокрема новітніх сект чи релігійних рухів, не є темою цієї концепції.

28. Єдність належить до основоположних характеристик християнської спільноти апостольських часів, про що свідчать Діяння святих апостолів: «Вони постійно перебували в науці апостольській та в спільноті братерській, і в ламанні хліба та в молитвах» (2, 42); «Громада вірних мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось із того, що кому належало, але все в них було спільне» (4, 32). Цей духовний стан першої християнської спільноти можна виразити словом «сопричастя», що вказує на єдність, згоду та співжиття.

29. «Церква, як середовище діяння Отця, Сина і Святого Духа, є іконою Пресвятої Тройці, тобто спільнотою сопричастя Бога з людьми і людей між собою» [23]. Тому найвищим взірцем і началом сопричасної єдності Церкви є єдність Осіб Пресвятої Тройці [24]. Як один Бог є в трьох Особах, так і єдність Церкви виражається через повне та видиме сопричастя помісних Церков [25], яке є кінцевою метою екуменічного руху.

30. Сопричастя помісних Церков творить соборність (католицькість) Церкви [26]. Сопричастя — форма церковної єдності, яка передбачає кілька складових: сповідування однієї віри, спільне звершення богослужінь (особливо Євхаристії та інших Святих Таїнств) та братню згоду Божої сім’ї, яка диханням Святого Духа реалізується в адміністративних церковних структурах через ієрархічне управління апостолів і їхніх наступників, тобто єпископів, на чолі з наступником Петра [27] — «верховного над славними апостолами і каменя віри» [28], якому Христос доручив служіння утверджувати у вірі (пор. Лк. 22, 32) й провадити в досконалій єдності (пор. Ів. 21, 15–17). Тому УГКЦ сповідує: «У кожній помісній Церкві, яка перебуває в сопричасті з іншими помісними Церквами, діє вся повнота Церкви Христової. Видимим знаком сопричастя Церков є Вселенський Архиєрей — Папа Римський, першість якого в любові та у вчительському служінні належить до спадщини віри всього християнства» [29].

31. На шляху зусиль із відновлення церковної єдності УГКЦ не окреслює конкретних форм майбутнього сопричастя. Водночас неприйнятними є форми єдності, побудованої на уніформізмі, який перекреслює різноманітність. Тому відновлення повної єдності стане можливим лише через дотримання принципу «єдність у багатоманітності», який є запорукою збереження церковної та національно-культурної ідентичності кожного. Єдність у жодному разі не вимагає нівеляції особливостей церковної спадщини помісних Церков — богослов’я, літургії, духовності та канонічної дисципліни, за умови, що це розмаїття залишається вірним апостольському Переданню [30]. Тому сопричастя Церков є не «поглинанням і злиттям, а зустріччю в правді й любові» [31].

32. Існує лише одна Вселенська Христова Церква. З тріадологічного і христологічного поглядів Вселенська Церква постає через сопричастя рівних за своєю гідністю помісних Церков. Вселенськість у своїй повноті проявляється в помісності й водночас збагачується нею. Водночас Вселенську Церкву не можна сприймати як суму чи федерацію помісних Церков; вона не є результатом їхнього сопричастя, бо онтологічно та хронологічно первинна щодо будь-якої окремо взятої помісної Церкви [32].

Помісність єдиної Київської Церкви та її екуменічне значення

33. «Божий Син прийняв людське тіло в конкретний історичний час та у визначеному місці. Він був сином єврейського народу, прийнявши його звичаї, культуру й ментальність. Подібно й Благовість Христа, незмінна вчора, сьогодні і завтра, у проповіді Церкви „зодягається“ в ментальність і культуру різних народів. Так формуються самобутні церковні традиції, народжуються і зростають помісні Церкви» [33]. Помісна Церква вирізняється власними джерелами християнської традиції, власним богослов’ям, духовністю та благочестям, літургійною та канонічною спадщиною, тобто власними способами сповідування таїнства спасіння [34].

34. Помісність УГКЦ традиційно характеризують два аспекти. З одного боку, маючи історичний зв’язок зі своєю Церквою-матір’ю — Церквою Константинополя, і будучи однією із законних спадкоємиць історичної Київської митрополії, УГКЦ належить до християнського Сходу, зберігаючи та плекаючи східну духовність, богослов’я, канонічний порядок та обряд. З іншого боку, вона втішається повним сопричастям з Римським Архиєреєм і з усіма Католицькими Помісними Церквами. Водночас УГКЦ усвідомлює трагічність і неприйнятність теперішнього стану нетлінного хітону Христового (пор. Ів. 19, 23), який позначений поділами, розколами, відчуженістю та ворожнечами між християнами, а тому прагне повної видимої єдності між усіма Церквами Заходу і Сходу. Історичне сопричастя з Церквою-матір’ю Константинополя і з Церквою та Єпископом Рима було важливою характеристикою Київської Церкви часів св. Володимира, яка, за словами святого папи Івана Павла ІІ, була «православною у вірі й католицькою в любові» [35]. Неподілена Київська Церква не була затьмарена братніми роздорами, а її містична пам’ять досі несе в собі повсякчасний літургійний спомин неподіленого розбратом християнства першого тисячоліття [36]. Саме тому УГКЦ перебуває в повному сопричасті з Католицькою Церквою, гуртуючись навколо наступника апостола Петра, та свідчить своїм братам-некатоликам, що церковна єдність є не лише далекою метою, яку християни прагнуть осягнути, а й реальністю, якою можна жити вже сьогодні [37].

35. Оскільки історично Київська Церква була відкритою до взаємин зі світовими центрами християнства, УГКЦ прагне й далі утверджувати цю відкритість. У духовну скарбницю єдності УГКЦ привносить унікальний досвід сопричастя з християнським Заходом і відкритості до християнської Європи. Вона вважає, що тенденції до відособлення спотворюють вселенську природу Церкви і є ознаками не сили, а слабкості й неповноти в її місії.

36. Унікальність церковної традиції УГКЦ, або її помісність, не суперечить сопричасному характерові Христової Церкви, як і воплочення Богочоловіка в конкретному часі і місці не суперечить повноті його Божественної природи. Еклезіологічне співвідношення між помісністю та вселенськістю як двома невід’ємними вимірами церковного буття також випливає з християнського розуміння Бога, якого Церква прославляє як у Тройці Святій єдиного.

37. Як Господь наш Ісус Христос, ставши людиною, «зростав мудрістю, літами і ласкою в Бога та в людей» (Лк. 2, 52), щоб осягнути вік зрілого мужа, так і свята Церква — Його Тіло — має різні етапи свого розвитку та ступені зрілості: єпархію, митрополію, патріархат. Традиційною формою зрілого управління Східних Церков є патріархальний устрій [38], а тому УГКЦ сприймає патріархат як одну з ознак своєї помісності, котру вона покликана утверджувати. Проголошення патріаршого статусу УГКЦ і змагання за його визнання, відновлення та розвиток церковних структур після періоду гоніння, душпастирське служіння та щораз інтенсивніше богословське життя, активна соборова та синодальна діяльність і повернення осідку Глави до колиски Київського християнства — міста Києва — є позитивними і виразними кроками на шляху до утвердження помісності й кращого усвідомлення всіма членами УГКЦ еклезіальної ідентичності та покликання власної Церкви. Багата традиція і джерела УГКЦ відкривають перед нею широкі перспективи щодо плекання і переосмислення власної літургійної та духовної спадщини, створення і розвитку власних богословських шкіл і напрямів, опрацювання помісного канонічного права та розвитку власних церковних структур.

38. Важливий досвід розвитку власної помісності набули і православні Церкви-спадкоємниці Володимирового Хрещення. УГКЦ солідаризується з тими зусиллями, які спрямовані на утвердження помісності, оскільки вони об’єктивним чином наближують майбутню єдність Київської Церкви.

39. Мислити про єдність Київської Церкви означає не відмовлятися від скарбу сопричастя з різними християнськими Церквами Сходу та Заходу, а навпаки — збагатити здобутками цього сопричастя сукупні духовні надбання наслідників єдиної Київської Церкви. У такому разі українська християнська спільнота буде «місцем зустрічі» в правді й любові великих Церков християнського світу та активним промотором віднайдення «доброго стану святих Божих Церков та з’єднання всіх». Від цього збагатяться не тільки конфесійні гілки Київської Церкви, а і її сестри — помісні Церкви Сходу і Заходу.

ІІI. Завдання, що стоять перед УГКЦ

Шляхи наближення до бажаної єдності

40. Оскільки церковна єдність та її пошук належать до найважливіших рис природи та місії Христової Церкви, УГКЦ закликає своїх вірних у всьому світі — духовенство, монашество і мирян — кожного в доступний йому спосіб посприяти здійсненню Христової заповіді «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 11).

41. Передусім це означає уникати зі збереженням принципу справедливості та істини таких слів та вчинків, які ускладнюють екуменічний рух, а також оминати все, що могло б образити чи завдати шкоди нез’єднаним християнам [39]. Основою взаємовідносин між християнами повинна бути любов до ближніх: «З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13, 35). Водночас не можна обманювати себе, ніби тривалого поєднання можна осягнути шляхом замовчування і нехтування розбіжностей стосовно основних питань, а тому діалог має бути не тільки в любові, а й у правді та щирості: «Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, — а що більше цього, те від лихого» (Мт. 5, 37).

42. Особливо важливо, щоб екуменічний аспект був присутнім у царині богословської освіти і виховання майбутніх священнослужителів і катехитів [40].

43. Доступним кожному екуменічним обов’язком є молитва за церковну єдність, адже «навернення серця і святість життя разом з особистими і спільними молитвами за єдність християн треба вважати немовби душею всього екуменічного руху» [41]. Важливим чинником успішності подолання поділів і ворожнечі між християнами є життя згідно з євангельськими засадами. Що більшою буде наша спільність із триєдиним Богом, то глибшим буде наше взаємне братерство [42].

44. Варто набувати повніших знань про особливості церковної спадщини нез’єднаних християн, щоб уникати та долати ті непорозуміння й упередження, які перешкоджають приязним взаємовідносинам з ними. Вивчення власної церковної традиції, особливо в духовних семінаріях, також необхідно проводити в екуменічному світлі, адже від належної підготовки душпастирів, богословів і катехитів найбільше залежать духовна освіта й виховання вірних [43].

45. Як віра без діл є мертвою (пор. Як. 2, 17), так само слабким є екуменізм, який обмежується лише проголошенням доброї волі, а не впроваджується на практиці. Тому відповідно підготовані фахівці заохочуються до фахового діалогу з представниками різних некатолицьких Церков і церковних спільнот, під час якого треба шукати шляхів порозуміння та єднання. Це своє завдання згадані фахівці повинні здійснювати з виразного благословення компетентної церковної влади та в тісній співпраці з ієрархією.

46. Дуже важливою є співпраця в таких ділянках соціальної сфери, як дияконія, належне поцінування гідності людської особи, плекання миру, застосування євангельських засад у суспільно-політичному житті, розвиток наук і мистецтв у християнському дусі, протидія голоду, стихійним лихам, неграмотності, злидням, несправедливому розподілу матеріальних благ… Завдяки цьому всі християни «легко можуть навчитися того, як їм краще пізнати одне одного й більше цінувати, — і так буде прокладено шлях до єдності християн» [44].

47. Свідома вагомості екологічної проблематики для сучасного людства та прийдешніх поколінь, УГКЦ зараховує безвідповідальне руйнування природи до однієї з найважчих категорій гріхів — «не вбий» та «не кради», що стає ще більш зрозумілим з позицій сучасної науки екології, котра свідчить про те, що мільйони людей щорічно стають жертвами забруднення довкілля, а особливо повітря та води. Руйнуючи та виснажуючи невідновні ресурси планети, поодинокі люди та цілі нації знищують спільну спадщину всього людства, загрожують суспільному миру, порушують вимоги справедливості та крадуть майбутнє в прийдешніх поколінь. УГКЦ закликає плекати «екологію людини», тобто її духовний світ, який описаний у Святому Письмі, де розкривається таємниця походження світу і йдеться про своєрідне екологічне покликання людини, здійснення якого полягає у збереженні та захисті Божого створіння — природи, довіреної нам Творцем на відповідальне управління (пор. Бут. 1).

Пошук єдності Церков Володимирового Хрещення

48. Беручи за основу досягнення Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римсько-Католицькою та Православною Церквами, до складу якої входять усі визнані у світі православні та католицькі Церкви, УГКЦ прагне втілити їхні здобутки вселенського рівня для опрацювання Дорожньої карти з православними Церквами Володимирового Хрещення, у якій провідними темами діалогу могли б стати: взаємне визнання Таїнств, можливість спільної молитви, розуміння авторитету і синодальності в Церкві тощо.

49. УГКЦ відзначає, що до великих багатств православних Церков належить богослов’я і літургійне життя, та визнає, що вони мають безперервне апостольське спадкоємство, дійсні Таїнства, багату традицію духовного життя, а тому з ними «певне сопричастя у Таїнствах (communicatio in sacris) у відповідних обставинах і за схваленням церковної влади є не лише можливим, а навіть рекомендується» [45]. Проте «сопричастя у Таїнствах (communicatio in sacris) не слід вважати таким засобом для відновлення єдності християн, що його можна застосовувати беззастережно» [46], УГКЦ не допускає євхаристійного сопричастя до моменту осягнення повної єдності християн, адже спільне служіння Євхаристії є ознакою перебування в церковному сопричасті, а не інструментом його осягнення. Водночас у визначених випадках УГКЦ схвалює євхаристійну гостинність і можливість взаємного прийняття Святих Тайн мирянами [47].

50. Зважаючи на сучасний стан українського православ’я, УГКЦ:

а) вітає об’єднання до того розділених православних Церков України в єдину Православну Церкву України, яка отримала з рук Вселенського Патріарха Томос про автокефалію, і вважає це значним кроком на шляху осягнення внутрішньої єдності між православними християнами України та важливим етапом у напрямі до відновлення повної єдності Київської Церкви;

б) беручи до уваги багаторічні досягнення міжнародного католицько-православного богословського діалогу, виявляє готовність вести з Православною Церквою України екуменічний діалог й активно співпрацювати в суспільному житті України;

в) бажає співпрацювати з Українською Православною Церквою, що продовжує перебувати в єдності з Московським патріархатом, на засадах взаємного пошанування історичної та еклезіальної природи одна одної;

г) вважає, що ці православні Церкви в Україні є спадкоємицями Церкви Володимирового Хрещення, а примирення між ними стане важливим кроком на шляху відновлення повної єдності Київської Церкви;

ґ) з урахуванням позиції невтручання у внутрішньоправославні непорозуміння, УГКЦ є відкритою до діалогу та співпраці з усіма православними Церквами України, незважаючи на їхні юрисдикції, бо відкритість і щирий діалог є важливими інструментами, що можуть допомогти віднайти порозуміння та єдність.

51. Гармонійні, інклюзивні форми співпраці між Церквами України завдяки унікальній сопричасній відкритості Церков київської традиції між собою могли б стати шансом для Римської та Царгородської Церков-сестер зустрітися на їхній території, щоб знайти нові екуменічні моделі порозуміння.

52. Вітаючи прагнення окремих міжнародних релігійних та українських громадсько-політичних і урядових структур сприяти подоланню міжконфесійних конфліктів в Україні, УГКЦ поряд із цим наголошує, що для досягнення міжцерковного порозуміння важливими є добровільність прийняття рішень усіма сторонами та їхня свобода від політичного, економічного чи адміністративного тиску.

53. Враховуючи історичні упущення, УГКЦ нині прагне залучити до процесу міжцерковного порозуміння якнайширші кола мирян, зокрема молоді, докладаючи зусиль для поліпшення їхнього екуменічного формування, розвитку ініціативи та налагодження різноманітних форм співпраці. Екуменізм сприяє консолідації суспільства, відродженню християнської духовності та моралі, долає руйнівні наслідки комуністичного та інших видів тоталітаризму, утверджує етичний вимір усіх проявів суспільного буття.

54. Екуменічна місія УГКЦ не обмежується лише стараннями відновити церковну єдність на локальному рівні. Як найбільша Східна Католицька Церква, котра присутня на багатьох континентах і має контакти з різними помісними Церквами та церковними спільнотами, УГКЦ буде й надалі брати активну участь у міжнародних екуменічних богословських діалогах і ділитися здобутим дотепер досвідом у цій ділянці.

Стосунки УГКЦ з іншими помісними Церквами

Стосунки з Римським Апостольським Престолом і Церквами католицького сопричастя

55. Синергійна єдність із Римським Архиєреєм стала однією з фундаментальних засад ідентичності УГКЦ, яка є православною Церквою в повному й видимому сопричасті з Римським Апостольським Престолом [48]. Для численних поколінь її вірних вона стала органічною формою еклезіального буття та природним шляхом до спасіння. Перебування УГКЦ в сопричасті з Римським Апостольським Престолом послужило першій великою історичною опорою, збагатило її еклезіологічний досвід, наповнило тими духовними благами, які спонукали її вірних до великої жертовності та подвигу віри під час переслідувань. УГКЦ і далі збагачуватиме своє церковне мислення через постійний діалог і сопричастя з Римсько-Католицькою Церквою та з іншими помісними Церквами і спільнотами, котрі разом з УГКЦ є невід’ємною частиною Вселенської Церкви в єдності з Єпископом Рима. Подальші екуменічні кроки не можуть підважувати значення цієї єдності й мають розбудовуватися з її урахуванням.

56. Враховуючи особливість своєї місії як Східної Католицької Церкви, УГКЦ бажає долучитися до втілення в життя побажань Святішого Отця Івана Павла ІІ щодо уточнення форми виконування примату Папи Римського [49]. УГКЦ виходить з переконання, що уточнення розуміння першості Папи відповідно до виконання ним декількох різних служінь не лише збагатить Вселенську Церкву в її нинішніх еклезіальних формах, а й матиме позитивний вплив на подальші перспективи міжхристиянського порозуміння, адже історичний досвід християнства першого тисячоліття свідчить, що служіння наступника aпостола Петра, Єпископа Рима, є «видимим знаком і гарантом єдности» та служінням для вселенського сопричастя [50].

57. Співжиття в Україні та на поселеннях УГКЦ і РКЦ, а також інших Католицьких Церков, які хоч і мають свої окремі ієрархічні та канонічні структури, свої святині та інші особливості релігійного життя, проте належать до католицького сопричастя, — це найкращий доказ того, що Христова Церква не лише пов’язана з якоюсь однією традицією чи нацією, а й може втілюватися в різні культури, яких не нівечить, а зберігає і взаємозбагачує. Свідчити про це взаємозбагачення й надалі залишиться важливою місією УГКЦ.

Стосунки з православними Церквами

58. У відносинах зі Східними некатолицькими Церквами різних традицій, УГКЦ, беручи до уваги документи ІІ Ватиканського Собору та зважаючи на досягнення Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римсько-Католицькою та Православною Церквами, прямує до мети — відновлення повного і видимого сопричастя між Західною (Католицькою) та Східною (Православною) Церквами [51].

59. УГКЦ висловлює свою готовність шукати разом із православними братами шляхів залагодження історичних непорозумінь, виходячи з того, що вона:

а) сумує через тривалий період напружених відносин і тужить за євхаристійним сопричастям із православними Церквами;

б) прагне переосмислити історію з метою зцілення ран минулого й очищення історичної пам’яті.

60. Усвідомлюючи, що стосунки з Російською Православною Церквою (РПЦ МП) суттєво впливають на стан християнського миру на Сході Європи та міжцерковних відносин у християнському світі загалом, УГКЦ і надалі докладатиме зусиль до досягнення історичного примирення, будучи, утім, свідомою, що успіх цих зусиль залежатиме від доброї волі обох сторін. УГКЦ розуміє, що її взаємовідносини з РПЦ МП позначені значним історичним обтяженням, наслідки якого відчуваються й до сьогодні. Такими болісними моментами були, зокрема, насильне приєднання вірних УГКЦ до РПЦ МП у 1839, 1871 і 1946–1947 рр., а також конфлікти щодо храмів і церковної власності в 1989-1990-х рр. УГКЦ переконана, що зцілити рани минулого й досягти примирення можна шляхом:

а) недвозначного визнання історичних кривд і помилок, що дозволило б зняти психологічний тягар століть і «полишити історію Богові»;

б) щирого каяття, яке включає в себе взаємопрощення, що вивільнило б духовні скарби обох Церков з полону постійного переживання історичного болю;

в) уникання недружніх дій і висловів, що могли б спричинити або поглибити взаємне упередження й недовіру;

г) пошуку площин довіри і співпраці як на рівні міжцерковних стосунків, так і на рівні душпастирської опіки над вірними Московського патріархату в Україні та вірними УГКЦ в Росії.

61. Утішаючись духовними благами, що випливають з єдності з Римським Апостольським Престолом, УГКЦ разом із тим сумує з приводу втрати євхаристійного спілкування з Церквою-матір’ю історичної Київської Церкви — Церквою Константинополя. Відновлення такої єдності без втрати єдності з Єпископом «Старого» Рима залишається бажаною перспективою для УГКЦ. Цим буде відроджена давня традиція Київської Церкви, що була в одночасному сопричасті й єдності і зі «Старим», і з «Новим» Римом.

Стосунки з дохалкидонськими Церквами

62. УГКЦ не мала значних непорозумінь чи конфліктів із древніми Східними Церквами, які після Ефеського (431 p.) та Халкидонського (451 р.) Соборів залишилися поза сопричастям з Римською та Константинопольською Церквами. Завдяки богословському діалогу в ХХ ст. було з’ясовано, що в ІV—V ст. христологічні конфлікти на вселенському рівні були зумовлені не розбіжністю віровчення, а радше відмінністю термінології та культури. Екуменічні контакти покращили взаєморозуміння між католицькими та дохалкидонськими Церквами. Сьогодні завдяки феномену міграції відносини між вірними УГКЦ і цих Церков стають щораз інтенсивнішими. Разом з іншими Церквами католицького сопричастя УГКЦ підтверджує дійсність їхніх Святих Таїнств і визнає, що вони мають безперервне апостольське спадкоємство, багату традицію духовного та літургійного життя, але водночас жалкує через те, що все ще залишаються нез’ясованими певні розбіжності, які перешкоджають відновленню повного сопричастя з цими Східними некатолицькими Церквами.

Стосунки з протестантськими церковними спільнотами

63. Церковні спільноти, що виникли внаслідок Реформації, мають значні відмінності з Церквами католицького і православного сопричастя. Ці відмінності стосуються питань про Церкву, про співвідношення між Євангелієм і Церквою, Святим Писанням і Переданням, про Таїнства та священниче служіння, а також етичних і моральних питань. Водночас УГКЦ виходить з того, що основними елементами, які уможливлюють пошук християнської єдності з протестантськими церковними спільнотами, є їхня віра в Пресвяту Тройцю, віра в Ісуса Христа, Богочоловіка, як єдиного посередника між Богом і людьми, а також глибока пошана до Святого Письма та Хрещення [52].

64. УГКЦ визнає, що нинішній рівень її контактів і співпраці з протестантськими церковними спільнотами не може вважатися достатнім чи задовільним. Унаслідок тривалих переслідувань з боку держави та браку безпосереднього діалогу стосунки УГКЦ з протестантськими церковними спільнотами також були обтяжені взаємними докорами та недовірою. УГКЦ вважає, що основою взаємного порозуміння можуть слугувати взаємне подолання ізоляціоністських тенденцій, уникнення недоброзичливості й актів прозелітизму.

65. УГКЦ високо цінує солідарність, виявлену протестантськими церковними спільнотами України у сфері служіння українському суспільству, захисту релігійної свободи та рівноправності всіх релігійних організацій перед законом. Плідним є партнерство в обстоюванні Богом даної гідності людини й у вивченні Біблії. Подальша співпраця в цих та інших ділянках соціального служіння дозволить закріпити позитивну динаміку розвитку двосторонніх стосунків.

66. УГКЦ вважає необхідним пожвавлення діалогу з протестантськими церковними спільнотами щодо розбіжностей у тлумаченні певних догматичних питань, як-от Таїнств Хрещення, Священства і Євхаристії, євангелізаційної місії Церкви тощо.

Прикінцеві міркування

67. Таким є бачення з боку Української Греко-Католицької Церкви тих основоположних принципів, які характеризують її екуменічну позицію. Наведений перелік цих засад і їхнє представлення не можна вважати вичерпними, а тому ми закликаємо вірних нашої Церкви і людей доброї волі інших Церков та церковних спільнот працювати над подальшим удосконаленням шляхів до єдності. Схильність людей до зневіри в можливість такої єдності ми пропонуємо замінити на відроджену віру в Бога й у святість того вибору, який зробили наші предки далекого 988 р. На нашу думку, шлях до відродження цієї віри лежить, зокрема, через відродження єдиної Київської Церкви в єдиному патріархаті в сопричасті з Єпископом Рима та з іншими помісними Церквами. Натхненна прикладом святих страстотерпців Бориса і Гліба, Церква очистить свою пам’ять від болю історичних кривд і загоїть глибокі рани розколів. Обітницею того, що це високе завдання можливе й досяжне в краї на Київських горах, є слова Всевишнього, сказані Ним за подібних обставин пророкові Єзекиїлу: «І зроблю їх за один народ у краї на Ізраїлевих горах… і не будуть уже двома народами, і не будуть уже поділені на двоє царств… І будуть вони Мені народом, а Я буду їм Богом!» (Єз. 37, 21–23).