Постанови Синоду Єпископів УГКЦ 2013 року. Місійність монашества УГКЦ
МІСІЙНІСТЬ МОНАШЕСТВА
Української Греко-Католицької Церкви
Вступ
У сучасному глобалізованому світі з його засобами комунікації, здавалося б, недоречно вести мову про місійність і проповідь Євангелія. Цю думку можна виправдовувати тим, що, мовляв, той, хто хоче почути про Христа, може довідатися про Нього чи то через книги, чи через радіо, телебачення, Інтернет тощо.
Такий підхід є докорінно неправильний, бо, як застерігає у своїй енцикліці «Redemptoris Missio» Іван Павло ІІ, існує «спокуса звести християнство до суто людської мудрості, майже до науки про добре життя»; він зауважує, що «у сильно секуляризованому світі сталася „поступова секуляризація спасіння“, і тому сьогодні йде боротьба, справді, за людину, але людину обмежену, зведену тільки до горизонтального виміру» [1]. Отже, проповідь Євангелія ризикує відступити на другий план, а місійність бути підміненою харитативною діяльністю: боротьбою з голодом, неосвіченістю, за сприяння розвитку людини… [2] Спільноти різних форм богопосвяченого життя також ризикують впасти у цю спокусу і перетворитися на такі собі суспільні гуманітарні організації, що приймають на себе певні суспільні завдання відповідно до своїх харизм. Ось чому необхідно наголосити на повсякчасній актуальності слів Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28, 19).
Ці слова актуальні не тільки в масштабі Вселенської Церкви, але й з огляду на потреби і виклики, що постали перед УГКЦ у ХХІ ст. З одного боку, її пастирській діяльності на матірних територіях тривалий час всіляко перешкоджали, оскільки переслідували її членів. Унаслідок цього виростали цілі покоління людей, які про Христа дізнавалися тільки інформативно, часто далеко не в правильному світлі (знали про нього, але не пізнали Його). Часом навіть вірні УГКЦ потребують реєвангелізації для кращого пізнання суті свого християнського покликання. З іншого боку, у деяких місцях наша Церква на поселеннях давно вже перестала почуватися діаспорою і гостею, а є повновладним господарем. Тут вона відчуває готовність діяти та проповідувати Христове Євангеліє в дусі своєї тисячолітньої традиції, долаючи ті секуляристичні тенденції, що тривалий час загрожують і її членам, і навколишньому суспільству. Діючи так, вона готова залучати людей, що не є етнічними українцями.
У цьому контексті і постає необхідність наголосити на важливості місійного духу в Церкві. Як свідчить історія, богопосвячене життя завжди було тим елементом церковної спільноти, яке відчувало її найсуттєвіші потреби та відгукувалося на них. Ось чому Київська Церква і сьогодні, хоч і підкреслює важливість місійного покликання кожного без винятку члена Церкви, насамперед покладає особливу надію на спільноти богопосвяченого життя. Це означає, по-перше, що вона закликає їх бути місіонерами, яких потребує світ ХХІ століття, а по-друге, стати цією закваскою і рушійною силою, що дасть відчути потребу в цьому серед усіх вірних.
Значення терміна «місійність»
Говорячи про місійність Церкви, зокрема про місійність богопосвячених осіб, треба враховувати факт, що слово «місійність» протягом історії церковної діяльності не один раз змінювало семантику. Ці зміни були зумовлені новими обставинами і, відповідно, новими завданнями. Особливо показовим у цьому було ХХ століття. Церковні документи авторизували нові значення слова «місія» і похідні від нього.
Коротко представимо основні значення цього терміна. «Місійність» виводять від слова «місія» чи, радше, «місії», бо саме в множині найдовше в церковній традиції вживали цей термін. Поняття «місії» походить від латинського «mittere» — посилати. У підручниках місіології пояснено, що місійне посланництво — це «акт посилання особи чи групи осіб для виконання окресленого завдання» [3]. З цього семантичного кореня виросли інші терміни: «місіонер» — послана особа, власне «місія» — завдання для виконання, «місійний терен» — місце, де має бути виконана місія. Треба зазначити, що ця термінологія не є суто церковна, її вживають також у світському значенні. У богослов’ї поняття місійності тісно поєднували з іншим терміном — «апостольство», що походить від грецького «αροστελλω», де «αρο» означає «геть», а «στελλω» — «посилати». Грецький термін насамперед наголошує на авторитеті особи, яка посилає, і на самому наказі. Його семантика містить у собі зв’язок між посланим і тим, хто посилає. Євангеліє визначає посланництво як таке, що виходить від Бога-Отця і через Ісуса Христа доручене апостолам, які від імені Господа звершують діло спасіння Божого люду (Мр. 4, 13–19; Ів. 20, 21–23; Мт. 28, 16–20; Лк. 9, 1–6).
Тоді, як зміст терміна «апостольство» не змінювали протягом усієї історії і вживали для окреслення діяльності насамперед церковної ієрархії та духовенства, термінологія «місій», хоч етимологічно подібна до «апостольства», зазнала суттєвої еволюції. У середньовіччі цей термін вживали рідко, а різні роди апостольського служіння виражали через різноманітні словосполучення, які не набули характеру сталої термінології. Починаючи від XVII століття, головно завдяки святому Ігнатію Лойолі і святому Вінкентію а Пауло, слово «місії» набуло більш конкретного значення для окреслення духовного служіння на теренах переважно чи цілковито позахристиянських або серед духовно занедбаних верств населення (так звані «народні місії»). Тут рівно ж треба зауважити, що святий Ігнатій у зміст слова «місії» вкладав поняття диспозиційності духовного служителя щодо Апостольського Престолу, від якого отримує мандат іти туди, куди потрібно, і виконувати те служіння, яке церковна влада визначить [4]. Спочатку місійною територією вважали язичницькі країни, але це поняття часто поширювалося на терени, де панували протестантські віровизнання або православні нез’єдинені Церкви, а навіть на католицькі країни, в яких були особливі пастирські потреби.
Останній виток семантичної еволюції почався від Другого Ватиканського Собору. Соборовий декрет «Ad Gentes» (AG), замість «місії» в множині, вживає «місія» в однині. Цьому терміну повертають його богословський зміст. Місійність — це не лише якийсь аспект церковної діяльності, але вона належить до самої природи Церкви [5] і має своє джерело у Пресвятій Тройці [6]. Місійний дух властивий не лише апостольським робітникам з уряду, а влитий у серця всіх вірних [7]. Його динамізм спрямовано до всіх народів і до кожної людини [8]. Адресатами місійного посланництва вважають не поган, єретиків, схизматиків, але євангельських убогих [9].
Сучасні умови, в яких Церква розгортає свою діяльність, а саме: модернізація і секуляризація суспільства, спонукали актуалізувати характер місійних завдань. Папа Павло VI в Апостольському повчанні «Evangelii nuntiandi» впроваджує слово «євангелізація», яке окреслює духовну працю для внутрішньої обнови людини на основі Євангелія.
Місійний динамізм Церкви потребує нових уточнень у термінології. Іван Павло ІІ в енцикліці «Redemptoris Мissio» розгортає комплексне і одночасно достатньо чітке пояснення змісту терміна «місійність Церкви». Папа, нагадуючи про основні богословські аспекти «місійності», стверджує, що місія Церкви одна: об’явити світові Христа-Бога (епіфанія) і впровадити всіх у таїнство Божої любові. Однак усередині цієї єдності формуються різні завдання і форми діяльності відповідно до різноманітності середовищ [10]. Тому запропоновано говорити про три основні види місій: «missio ad gentes» у специфічному значенні слова — для нехристиянізованих груп населення; «пасторальна опіка» — там, де є активне християнське життя; і врешті, «нова євангелізація» — на територіях з давньою християнською традицією, де, однак, християнська свідомість занепадає. Варто ще згадати про слова, вжиті в енцикліці, які визначають особливий характер місійності: «свідчення життям» як перша форма євангелізації [11]; «інкультурація» — як пошана до національно-культурних надбань народу, до якого звернена місійна праця; екуменізм і міжрелігійний діалог — як погляд на духовний горизонт Христової місії «щоб усі були одно» (Ів. 17, 21).
План документа
Кожна місія, чи служіння в Церкві, є складовою частиною фундаментальної місії Церкви у світі. Саме тому не можна вести мову про місійність спільнот богопосвяченого життя, не сказавши, чим є місія взагалі. Перший розділ цього документа присвячено з’ясуванню богословських підстав місійності. Він окреслює дію Бога-Тройці для спасіння людини, яка здійснюється в історії людства. Це відродження людини за Божим задумом, нове творіння у Господі. До цієї місії запрошена сама людина як Божий співробітник у Його винограднику — Церкві. Господь є джерелом, спрямуванням, натхненням і силою нового творіння.
Ісус-Месія, ставши людиною, прийшов до своїх братів. Він назавжди приєднався до них і, увійшовши в історію людства, перебуває повсякчас, у кожному народі й кожній спільноті, що Його приймає як наріжний камінь духовної будівлі. Рівно ж Церква на наших землях стала невід’ємною ланкою всесвітньої християнської історії, через яку крокує Христос-Відкупитель і кличе за собою співробітників-місіонерів, зокрема богопосвячених осіб. Про історичний аспект місійності йдеться у другому розділі документа.
Кожен період історії характеризується певними особливостями. Двадцять перше століття має своє обличчя і ставить перед Церквою нові завдання. Сьогодні євангельські робітники повинні вчитися відчитувати знаки часу, щоб зробити Євангеліє зрозумілим для сучасної людини. Водночас нові обставини й умови вимагають від місіонерів розторопності й творчості у виборі засобів євангелізації. Чи богопосвячені особи відіграють у цьому якусь особливу роль? Що вони можуть сьогодні сказати світові? Про все це розповідає третій розділ.
1. Богословські підстави місійності богопосвячених осіб УГКЦ
1.1. Тріадологічний вимір місійності
Місійність починається з життя Тройці. Між особами триіпостасного Бога існує єдиний зв’язок, і це зв’язок любові. Особи Тройці випромінюють любов. Ця комунікація любові не обмежується колом трьох осіб, а відкрита для інших. Вона передається далі, виливаючись в акті творення та постійно підтримуючи у творінні життя. Отець творить з любові, Син воплочений з любові, Дух зісланий, щоб довершити цю любов. Місія кожної з осіб Тройці випливає з любові до створіння, і її мета — об’явити цю любов світові [12]. Особи Тройці не можуть обмежитися взаємним спогляданням, їхній погляд завжди звернений до створіння.
Вже у старозавітному розумінні Бог не був закритий у своїй самодостатності, а був знаний як «Еммануїл» — «з нами Бог» (Іс. 7, 14; Мт. 1, 23) [13]. Він сотворив людину, уклав з нею союз, свого часу вивів з Єгипту через пустелю і дав їй у спадщину обіцяну землю. Бог завжди був і залишається Богом «для» людини.
Новозавітна Церква також має досвід Бога, який перебуває серед людей і живе з ними їхню історію. Від старозавітного Ізраїлю вона успадкувала досвід Бога, який промовляв через пророків, а потім, «як сповнився час» (Гал. 4, 4), послав у світ свого єдинородного Сина як воплочене Слово, щоб сотворений Словом світ цим Словом і спасти.
Святі отці у перших століттях християнства, продовжуючи апостольську традицію, також говорили про Бога у сотеріологічному вимірі як про того, який спасає («Ісус» у перекладі з гебрайської — «Бог спасає»). Їхнє вчення про Тройцю є далеким від розумових спекуляцій. Це живий релігійний досвід «ікономної» Тройці — «спасительного одкровення Бога в історії» [14]. Природа Бога є місійною, оскільки такою є природа любові.
Любов, як причина сотворення, є дійсністю динамічною, тобто передана створінню, «влита в серця наші Духом Святим» (Рим. 5, 5), і ми покликані її засвідчувати, поширюючи Царство Тройці серед сотвореного світу. Тройця, як джерело любові, є одночасно джерелом і рушієм місійності Церкви, а місійна діяльність — наче капіляри єдиного організму Церкви, по яких троїчна любов сягає всіх кутків світу. Отже, тріадологічний вимір місійності тісно пов’язаний з еклезіальним. Церква як єдність багатьох осіб єдиної людської природи є образом триіпостасного існування в одній природі Отця, Сина і Святого Духа, які не замикаються в собі, а бажають запросити до своєї спільноти інших. Якщо Церква, як тайна сопричастя, черпає своє буття з таїнства сопричастя Божественних Іпостасей, то метою місії Церкви є зробити всіх людей учасниками цього сопричастя. Місійність Церкви, а отже, і місійність богопосвячених осіб як тих, які «перебувають у самому серці Церкви» [15], має сенс лише тоді, коли якнайкраще і найпослідовніше відбувається свідчення того, що є найглибшим таїнством Церкви [16], тобто троїчної любові.
Місцем досвіду цієї любові є богопосвячена спільнота, яка відображає спільноту Божественних Осіб. Монастирі повинні бути місцем взаємного свідчення любові, де особи, відкриті до проводу Святого Духа, виходять одна одній назустріч, помічаючи потреби одні одних, розділяючи разом радість і біль. Любов між членами спільноти є дуже сильним свідченням присутності Бога у світі, який сам є спільнотою осіб, об’єднаних досконалою любов’ю. Адже навчившись помічати потреби своїх ближніх, тобто співбратів та співсестер, богопосвячена особа виховає в собі серце, чуйне до потреб убогих та найбільш нужденних. Увійшовши в цю божественну дійсність, богопосвячені особи бажають жити так, щоб їхнє життя було свідченням Божої любові, сильним та істинним, яке промовлятиме ще перед тим, як вони вийдуть на проповідь.
Черпаючи розуміння місійності з живого та динамічного досвіду божественної дійсності, богопосвячена особа переживає у власному житті поклик Отця, який через цілковиту довіру та посвяту Йому доручає їй особливу місію у світі [17]. Син є дорогою до Отця і прикладом такого цілковитого віддання себе волі Отця. Він є воплоченим Словом Отця, а отже, досконалим виконавцем Його місії. Посланництво Христа для богопосвячених є джерелом розуміння власного шляху та звершення своєї місії через наслідування Його своїм життям в чистоті, убозтві та послуху [18]. Відповідаючи на цей поклик Божої любові, вони роблять видимим Христа і Його Царство у світі та об’являють самим своїм життям цю істину: суттю Бога є любов, передана всьому створінню для того, щоби, постійно поглиблюючи її, воно могло досягти повноти життя. Отож, місія богопосвячених осіб «ставить у центрі свідчення, тобто готовність бути присутнім у Христі в кожній ситуації» [19]. Силу та «матеріал» для цього свідчення вони черпають з живого зв’язку з Богом-Тройцею.
1.2. Христологічний вимір місійності
Посланництво Католицької Церкви походить з віри в Ісуса Христа [20], яка усвідомлює себе Його Тілом. Христос є посланцем Отця і, як воплочене Слово, «місією Бога» [21]. Син найбільш глибоко та автентично знає і проголошує волю Отця: «… бо зійшов я з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, хто мене послав» (Ів. 6, 38). Життєвий шлях Ісуса, отже, є нічим іншим, як звершенням посланництва та місії, дорученої Йому Отцем: «Така бо воля мого Отця: щоб кожен, хто Сина бачить і вірує в нього, жив життям вічним, і щоб я воскресив його останнього дня» (Ів. 6, 40). Прийшовши у світ, Христос як воплочене Слово Отця об’явив світові Його обличчя, яке є обличчям любові: «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, — той об’явив» (Ів. 1, 18) та: «Цим виявилася до нас любов Божа, що Бог свого Єдинородного Сина послав у світ, щоб ми жили через нього» (І Ів. 3, 9).
В Ісусі ми пізнаємо правдивий образ Отця, який виходить назустріч своєму зраненому гріхом створінню і бажає його усиновлення. З іншого боку, спостерігаємо в Євангелії, як Ісус ідентифікує себе з убогими цього світу: «Істинно кажу вам, усе, що ви зробили одному з братів моїх найменших, — ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Він об’являє створінню правду про те, що людина є носієм Божого образу, і тим самим виявляє, що Отець дивиться на неї очима, сповненими любові. Син, отже, є об’явленням правди про Отця і правди про людину.
Посланництво Ісуса, яке випливає з любові Творця до свого створіння, має конкретну мету. Ісус сам говорить про своє «завдання» «нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18–19). Усім своїм життям, від воплочення через розп’яття, смерть і до воскресіння, Він сповнює свою місію — спасіння світу, яке звершується через спасіння людини. У Христі поряд з людською природою «живе вся повнота Божества» (Кол. 2, 9), бо «сподобалося Богові, щоб уся повнота перебувала в ньому, і щоб через нього примирити зі собою все, чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю його хреста» (Кол. 1, 19–20) [22].
Богопосвячені особи покликані до особливого наслідування Христа, яке виражається через цілковиту посвяту себе Богові та глибоке духовне життя, яке своєю чергою неодмінно провадить богопосвячених осіб до сповнення місії [23]. Згідно з Євангелієм, люди пізнавали Отця через діяння Сина, відкривали Отця в Сині. Після свого воскресіння Син доручив це завдання і дав владу своїм апостолам: через їхнє життя і діяння Отець має бути явним у світі. Те саме завдання стоїть сьогодні і перед особами, які присвятили своє життя Богові за посередництвом обітів, адже «ніхто не може відректися всього, щоби піти за Богом, якщо не побачить на обличчі хоча б однієї людини сяйва вічного життя» [24].
Проповідь Христа була скерована насамперед до «убогих духом», до тих, які відкинені, витіснені на марґінес суспільства. Саме «анабім Ягве» (убогі Господа) були першими її адресатами [25]. Наслідуючи Христа, богопосвячені зобов’язані бути чуйними та розпізнавати знівечений образ Бога «в обличчях, спотворених голодом, ошуканих політичними обіцянками, в понижених обличчях тих, культуру яких зневажено, в обличчях, заляканих щоденним насильством, у стурбованих обличчях підлітків, в обличчях зневажених жінок, у втомлених обличчях емігрантів, яких гідно не прийнято, в обличчях похилих віком людей, позбавлених найосновніших умов для гідного життя» [26], щоб їм служити «через молитву, працю, навчання, проповідь чи через тихе співстраждання поруч із ними» [27]. Адже кому, як не їм, потрібно сповістити Добру Новину про спасительну Божу любов, яка здатна зцілити їхні рани. Звершення цього служіння вимагає, з одного боку, глибокого досвіду Бога, а з іншого — усвідомлення викликів сучасного світу, які слід розпізнавати за допомогою Святого Духа [28].
Христос, говорячи про сповнення у Ньому пророцтва Ісаї, наголошує на трьох фундаментальних істинах:
- Бог любить свій народ і завжди виходить йому назустріч;
- Він ототожнює себе з тими, хто страждає через несправедливість;
- Ті, хто Його любить, здатні наслідувати Його та поділяти з Ним Його ототожнення [29].
«Це характеристика Ісуса. Отже, це також і наша характеристика. Наслідуючи логіку любові, ми шукаємо тих, які найбільше потребують, щоб їх любили, і, чи то молитвою, чи служінням, чи навіть своєю смертю, ми виражаємо нашу з ними єдність, тобто єдність з ними Бога» [30]. Любов Бога, яку богопосвячені переживають у власному житті, є дійсністю динамічною. Сягаючи глибини людського єства, вона змушує вийти зі себе назустріч іншій людині, щоб служити їй подібно до Христа, який, будучи Богом, між нами є, однак, «як Той, що служить» (Лк. 22, 27).
Христологічний вимір місійності богопосвячених осіб полягає не лише в наслідуванні прикладу Христа, а й у тому, що Він сам є змістом євангельської проповіді, «сам є тим Божим Євангелієм» [31]. Той, хто цілковито посвятився Богові, покликаний проповідувати своїм життям не християнську ідею, а самого Христа, живого Бога, який є Любов’ю [32], і який став «примиренням за гріхи наші» (І Ів. 4, 10), та завжди перебувати у тісній злуці з Ним, плекаючи в собі ті самі (Христові) думки та почуття (пор. Флп. 2, 5), щоб їхня проповідь Христа була автентичною. Адже лише в Ньому вбогі цього світу зустрінуться з поглядом Отця, що зцілює, і зможуть прийняти спасіння.
Кожна людина створена на Божий образ і покликана до божественного усиновлення та обоготворення. Христос є її первообразом. Бог обдарував людину свобідною волею і «в цьому полягає її велич та її трагедія» [33], адже замість прямування до обоготворення, вона обирає сходження в темряву гріха. Богопосвячені особи, щоденно відкриваючи в собі істинний образ Христа, життям та проповіддю свідчать про високе покликання кожної людини — уподібнення до свого Творця. Це уподібнення відбувається шляхом богопізнання, яке можливе лише за участю Божественної благодаті та людської аскези. Живе свідчення богопосвячених осіб допомагає іншим також скеровувати свобідну волю до вибору добра та в Христі протистояти владі гріха і смерті. Отже, відкриваючи правду про свою глибинну сутність, кожна людина прагнутиме повернутися до свого першообразу і ступити на шлях боготворення.
1.3. Пневматологічний вимір місійності
Переломним моментом для апостолів на початку їхньої проповіді було зіслання на них обіцяного Христом Утішителя — Святого Духа, коли страх змінився відвагою, розчарування — надією, а смуток — справжньою радістю. Життя Новозавітної Церкви почалося з натхненної Святим Духом проповіді про спасительне діло Христа (пор. Ді. 2, 1–41). Згідно з обітницею Ісуса, після Його вознесіння до Отця, на апостолів зійшов Дух, який нагадав їм усі діла Господні та навчив розуміти їхнє значення (пор. Ів. 14, 26).
Святий Дух у цьому сенсі є рушієм і натхненником місійності Церкви, а отже, і богопосвячених осіб. Це Він задовго до воплочення Христа «говорив через пророків», сповіщаючи вибраному народу правду про безмежну любов Бога та обіцяючи йому прихід Месії (пор. Іс. 42, 1–4; 53, 1–12). Той самий Дух зійшов на Марію з Назарета, і вона стала матір’ю Божого Сина (пор. Лк. 1, 35). Цей же Дух у вигляді голуба з’явився під час хрещення Ісуса в Йордані, коли на початку своєї діяльності Він почув найважливіші слова Отця: «Ти — мій Син улюблений, тебе я вподобав» (Лк. 3, 22; Мт. 3, 17; Мр. 1, 11). Дух цей також водив Христа в пустиню (пор. Мт. 4, 1–11; Мр. 1, 12–13; Лк. 4, 1–13). Його зіслав Христос своїм апостолам (пор. Ді. 2, 1–4), які після повернення з Оливної гори «однодушно перебували на молитві» (Ді. 1, 14), і Ним відкрив їм Божий план спасіння (Еф. 3, 5; І Кор. 2, 10).
Той самий дар Святого Духа дається кожному християнинові у святому таїнстві Хрещення, тому вже з цього часу його нового народження в Христі він отримує «силу з висоти» (Лк. 24, 49), завдяки якій стає справжнім Христовим апостолом, здатним проголошувати Боже Слово. Своє покликання до монашого стану богопосвячені особи завдячують також Духові Божому. За діянням Того, «який є джерелом кожного покликання та харизми, богопосвячене життя як таке стає місією, подібно до того, як нею було ціле життя Ісуса» [34].
У перших століттях християнства, та й тепер у різних куточках землі, де християни відчувають покликання засвідчувати свою віру в Христа кров’ю, Дух Святий додає їм мужності для звершення цього неймовірного подвигу. Любов Бога, влита в серця богопосвячених осіб Святим Духом (пор. Рим. 5, 5), також спонукає їх до духовного подвигу — щоденного свідчення цієї любові у світі через служіння всім потребуючим. Богопосвячені особи, ведені Духом, завжди чутливо дослухаються до «знаків часу» та готові давати актуальні відповіді на виклики сучасного суспільства, адже події, які відбуваються навколо нас, є не лише наслідком людської діяльності, а й частиною Божого плану. У них за допомогою Святого Духа ми можемо відчитати Божу присутність у світі та зрозуміти їхнє справжнє значення [35]. Голос Божий, який дією Святого Духа чуємо щоденно в голосі постраждалих від людської несправедливості та насилля, плач Бога, який розпізнаємо у їхньому плачі, повинен бути для богопосвячених викликом та допомогти їм пристосувати євангельську проповідь до конкретних життєвих обставин, вчинивши її живою відповіддю Бога на біль людини.
Проповідь місіонерів, сповнених даром Святого Духа, подібна до проповіді апостолів, які на власному досвіді пережили зустріч з Христом і тепер не можуть «не говорити про те, що самі бачили та чули» (Ді. 4, 20). Дух надає їхнім словам сили і одночасно робить здатними того, хто їх слухає, ці слова прийняти. Саме тому «євангелізація ніколи не буде можливою без дії Святого Духа» [36].
Місія Церкви здійснюється через служіння кожної особи. Тому так важливо для богопосвячених чоловіків та жінок розпізнавати свої дари, особливі харизми, щоб могти якнайкраще ними служити для поширення Божого Царства. У кожної людини є великий потенціал, який вона може поставити на служіння Богові, якщо відкриється до дії Святого Духа і дозволить себе Ним провадити.
Христос обіцяє тим, хто в Нього вірить, що «ріки води живої потечуть з нутра його» (Ів. 7, 38). Євангелист далі додає, що так Христос говорить про Духа, якого приймає кожен, хто йде дорогою за Христом (пор. Ів. 7, 39). У сучасному світі, де так легко заблукати серед численних пропозицій і замінити істину на дешевий сурогат [37], людина потребує справжніх джерел з живою водою: «Подвійний бо злочин учинив народ мій: покинув мене, джерело води живої, і повикопував собі копанки, копанки діряві, що води не держать» (Єр. 2, 13). Саме тому ті, які покликані до особливого наслідування Христа, вболіваючи цілим серцем за Його стадо, повинні відкритися на діяння Святого Духа і дозволити повести себе навіть туди, куди самі не хочуть (пор. Ів. 21, 18). Христові потрібні самовіддані свідки, і тому Він постійно кличе до себе нових учнів, щоб через зіслання Святого Духа наділити їхні серця своєю божественною любов’ю, яка дасть їм відвагу не зупинятися перед жодними людськими перешкодами, щоб навчити їх по-справжньому любити і «таким чином заохотити їх до служіння іншим у покірній самопожертві без жодних особистих інтересів» [38].
1.4. Еклезіологічний вимір місійності
Церква є виразом тайни воплочення. Як Христос воплотився, щоб, ставши людиною, сповнити волю Отця, так і Церква, як боголюдська установа, має конкретну місію: об’явити світові Христа-Бога і впровадити всіх у таїнство Божої любові. Місійність, отже, належить до природи Церкви [39], є виявом її суті, адже недаремно говорить Павло: «Горе мені, якби я не проповідував Євангелія» (І Кор. 9, 16), відкликаючись до завдання, дорученого апостолам самим Христом: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє всякому творінню» (Мр. 16, 15). Проголошення Євангелія як сповнення місії Церкви є «її найглибшою ідентичністю. Церква є для того, щоб євангелізувати, тобто щоб проповідувати та навчати, бути посередницею дару благодаті примирення грішника з Богом, чинити Христову жертву присутньою у Святій Літургії, яка є спомином Його смерті та славного воскресіння» [40]. Церква, послана Христом у світ для проповіді Євангелія, безпосередньо пов’язана з Божим Царством, стоїть у нього на служінні [41], адже це Царство присутнє у самому Христі [42]. Проповідь Євангелія повинна вести кожного християнина до внутрішнього преображення та глибокого життя в Бозі.
Отож посланництво Церкви є продовженням місії Христа, яка починається від Отця, а Святий Дух, зісланий через Христа, провадить і спрямовує місію Церкви в кожний конкретний історичний період. Спільноти богопосвяченого життя як члени Церкви, які прийняли зобов’язання жити за євангельськими радами, покликані цілковито посвятитися справі Євангелія [43] та всім своїм життям виконувати місію Церкви. Спільноти богопосвяченого життя виконують цю місію як члени єдиного Тіла Христового. Їхні устави та конституції є нічим іншим, як лише конкретизацією цієї місії.
Церква — це єдність багатьох членів: «Так само, як тіло одне, хоч і багато має членів, і всі члени тіла, хоч є їх багато, становлять одне тіло, так і Христос» (І Кор. 12, 12). Дією Святого Духа кожен із тих членів обдарований особливим даром для служіння та поширення Божого Царства. Отже, кожна богопосвячена особа, обдарована благодаттю життя в обітах, покликана служити цим життям згідно з уставами чи конституціями своєї спільноти для якнайкращого виконання її харизми. Одночасно в межах самої спільноти важливо розпізнати дари кожного її члена, щоб богопосвячені особи сповняли служіння заради Царства самовіддано і з радістю.
Христос вкладає ідею посланництва в саме покликання учнів, заохочуючи їх до виконання конкретного завдання: «Ідіть за мною, я зроблю вас рибалками людей» (Мр. 1, 16). Вибір апостолів також відбувається з певною метою: «Щоб були при ньому та щоб їх посилати із проповіддю» (Мр. 3, 14). Саме слово «апостол», як згадувалося вище, означає «посланий». Як бачимо, посланництво та місія нероздільно пов’язані з поняттям покликання. Кожна богопосвячена особа, переживаючи на власному досвіді зустріч із Христом у покликанні, буде прагнути «наслідувати Його приклад та продовжувати Його місію» [44], яка «полягає не лише у ділах, а насамперед в особистому свідченні Христа у світі» [45], адже поширення Божого Царства відбувається по-різному.
Кульмінацією для Церкви як Тіла Христового є зустріч її членів у Божественній Літургії. Церква творить Євхаристію, і Євхаристія своєю чергою творить Церкву «такою мірою, що це стає критерієм визнання істинності віровчення» [46], згідно з відомим правилом «lex orandi — lex credendi».
Євхаристія приноситься «за всіх і за все», відображаючи «примирення із Богом всього творіння» [47], яке відбувається у Христі. У цьому контексті кінцевий літургійний виголос: «В мирі вийдім!» — звучить для кожного місіонера як завдання нести у світ цю Добру Новину про мир Христовий, який є наслідком людського спасіння. Отже, Літургія повністю відображає місійність Церкви, завданням якої є проголошувати Євангеліє Царства, Добру Новину про спасіння, звершене Христом. І це завдання Церква здатна сповнювати лише тому, що за посередництвом Євхаристії має доступ до цього Царства, «про радість та прихід якого вона буде свідчити аж до кінця віку» [48].
Для того щоб це свідчення сягало своєї повноти, богопосвячені особи, будучи в постійному глибокому діалозі з Христом, є особливо чутливими до потреб сучасного світу. Перебуваючи в серці Церкви, вони покликані перейнятися болем кожного її члена [49], щоб, за словами апостола Павла, «як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (І Кор. 13, 26), і таким способом бути у світі продовжувачами Христового посланництва та у спільноті Церкви прямувати до дому Отця.
2. Історичний аспект місійності інститутів богопосвяченого життя
Богопосвячене життя сягає своїми коренями життя, повчання та діяльності Господа Ісуса Христа. «Його слова про безшлюбність і бездітність „для Царства Небесного“, наполегливо повторювана вимога „йти“ за Ним, як учень, Його заклик відмовитися від усього майна, покинути сім’ю і, йдучи за Ним, „відректися себе“ і „взяти хрест свій“ і навіть віддати своє життя, не могло не знайти відгуку в Його спільноті» [50]. Це «дар Бога-Отця своїй Церкві за діянням Святого Духа» [51]. Саме з цієї сутнісної риси випливає місійність богопосвячених осіб: привести всіх до пізнання Триєдиного Бога. Окрім того, знаємо, що місійність — це конкретне покликання, що стосується не лише всієї Церкви загалом, а й кожного її члена зокрема, у тому числі — богопосвяченої особи. На практиці це покликання означає розвиток і зміцнення Церкви, й історія знає багато різних способів його реалізації. Саме тому актуально не лише вивчити богословські підстави, важливо поглянути на місійний досвід інститутів богопосвяченого життя впродовж історії, щоб уміло використовувати здобутки та уникати помилок минулого.
2.1. Історичний аспект місійності богопосвячених осіб у Вселенській Церкві
Хоча богопосвячене життя, відповідно до часу та його потреб, завжди виглядало по-різному, але незмінною у всі часи та для всіх істинних монахів залишалася його сутність — прагнення людей слідувати за Богом, уподібнюватися до Нього. Уже в Новому Завіті знаходимо різних учнів Христа: одні (Никодим, Йосиф Ариматейський, Лазар, Марта і Марія) продовжують і далі жити у світі, не перестаючи бути Ісусовими послідовниками. Інші ж (апостоли) покидають усі світські заняття, сім’ю та мандрують із Господом. А в апостольську добу бачимо виникнення своєрідних об’єднань радикальних послідовників Христа, наприклад, богопосвячені вдови, які проживали у дівицтві, служачи ближнім.
Уже в цей час місією богопосвяченого життя полягає в тому, щоб свідчити, що є люди, які мають бажання повної, бажаної, осмисленої і виняткової відданості «уподібненню до Христа» [52]. На початок ІV ст. основною формою богопосвяченого життя було монашество, яке, як зазначає Святіший Отець Іван Павло ІІ, «завжди було душею східних Церков: перші християнські монахи виникли на Сході і монаше життя було невід’ємною часткою східного світла, переданого на Захід великими Отцями неподільної Церкви» [53].
Властивою місією монахів було свідчення власним життям, «стяжанням Святого Духа», аскезою через молитву і піст. Завдяки постатям святих Антонія Великого, Пахомія, Василія, Іларіона, Венедикта та багатьох інших подвижників і подвижниць, монаше життя стало тим зразком, з якого брали приклад вірні християни, оскільки саме тоді було закладено фундаменти основних рис богопосвяченого життя, які супроводжували (та супроводять) монашество в його мандрівці крізь віки.
Первісні монахи, хоча більше проживали в пустелях, не гребували, при нагоді, йти в міста, щоби служити нужденним. Зокрема, цікавим є факт, що ще в часи гонінь на християн в Єгипті преподобний Антоній прибув до Олександрії, де опікувався ісповідниками, сам мріючи про мучеництво, але не наважуючись здійснити такий подвиг. Завершилося все тим, що «суддя наказав вигнати із міста всіх монахів» [54]. Це показує, що таке «міське життя» не було винятково ініціативою преподобного, але й інші співбрати не вважали це чимось, що суперечить чернецтву.
Вищенаведений фрагмент засвідчує, що вже в найдавніші часи як богопосвячені особи, так і спільноти ніколи не виступали як суто «контемплятивні». Насамперед вони були зосереджені на тому, щоб завжди бути чуйними до того, що саме тепер потребують люди, Церква, урешті-решт — Бог. Саме з цих причин при кеновії святого Василія Великого ченці могли мати притулки для хворих чи сиротинці, монахи константинопольського Студіону — іти на місії, щоб утвердити серед вірних правдиве почитання Бога в іконах, а ірландські монахи своєю діяльністю розпочинати культурне відродження в усій Європі, починаючи від Шотландії та завершуючи Сицилією…
Коли ж виникають нові виклики місії, інститути богопосвяченого життя дають відповідь на цей виклик. Утворюються нові богопосвячені спільноти: чини та згромадження, а пізніше — товариства спільного життя на зразок чернечих, світські інститути, товариства апостольського життя та інші, нові форми посвяченого життя. Їхня місія скерована на різні площини, починаючи з культурно-цивілізаційної місії у середньовічній Європі, здійсненої бенедиктинцями. Потім настають часи випробувань для Церкви, коли спільноти знову допомагають утвердженню Церкви. Богопосвячені спільноти йдуть у нововідкриті краї, несучи Христове світло. Навіть цілі материки можна назвати плодом місії. Адже «історія початків Церкви в Океанії є найбільшою мірою історією місійного апостольства незліченної кількості богопосвячених осіб» [55]. Важливими завжди були і внутрішні місії, коли слова Христа несли і несуть усім нужденним через соціальне служіння.
2.2. Історичний аспект місійності богопосвячених осіб у Київській Церкві
Богопосвячене життя в Київській Церкві розпочинається відразу з часу Хрещення Русі. У літописах знаходимо відомості про існування монахів та різних монастирів: «Ченці в Україні є, мабуть, старші за саму дату християнської України…» [56]. Крім того, вони стають основною силою, на яку спиралася місія молодої Церкви. Звичайно, оскільки християнство було прийняте з Константинополя, то єдиною формою богопосвяченого життя було монашество. Адже знаємо, що християнський Схід не знав на той час інших виявів богопосвяченого життя.
Монастирі, найвідоміший з них Києво-Печерська лавра, як справжні носії Кирило-Методіївської традиції, були центрами просвітництва. Проте метою такої діяльності було радше не зростання якогось абстрактного «культурного рівня», а намагання змінити спільноту людей, увести сюди Божі Заповіді, урешті-решт — просто зробити хоча трохи ближчим і зрозумілішим Бога для людей. Наприклад, уже в монастирях святого Пахомія всі мусіли навчитися грамоти [57]. Але метою навчання було те, що ченці могли читати Писання. Вони вели пряму місіонерську діяльність на всіх теренах Київської Русі, особливо її північно-східної частини, де проживало багато неслов’янських народів. Ченці займалися і харитативною працею серед убогих людей, які могли приходити, щоб отримати допомогу.
Але відбувається занепад як церковної дисципліни, так і держави. Поступово завданням монашества стає просто вижити. Бог покликає для Київської Церкви новий спосіб богопосвяченого життя — Конгрегацію Святої Тройці Чину святого Василія Великого. Адже василіани, зреформовані за централізованим зразком західного чину в 1617 р. [58], стають для оновленої Церкви після Берестейського собору тим поштовхом для розвитку, який виріс на крові священномученика Йосафата та свідченнях численних своїх членів. Богопосвячені особи займалися, як традиційно, і душпастирством, і видавничою діяльністю.
Знову бачимо повторення історії, коли відбувається нищення інститутів богопосвяченого життя. Це відбувалося одночасно і в австрійській, і в російській імперіях, на теренах яких опинилися вірні київського християнства. Наприклад, у «російській» Україні лише від 1831 до 1834 року було закрито 44 обителі, а до цього темпи були не менш інтенсивними. Більшість обителей було передано Синодальній Церкві [59].
У ще гіршій ситуації опинилися жіночі богопосвячені спільноти. По-перше, після австрійських реформ їхніх обителей залишилося навіть менше, ніж чоловічих, хоча, як підтверджує історичний досвід, майже в усі часи черниць кількісно було приблизно в півтора-два рази більше, ніж ченців. По-друге, навіть у ці дві обителі, які ще залишалися, можна було потрапити лише з приданим. Просто іншого способу, щоб підтримати своє існування в жіночих монастирів, не було. Звичайно, така умова для простих сільських дівчат була цілком нездоланною. Видавалося, що богопосвячене життя може зовсім зникнути в Церкві на наших землях.
Проте Господь збудив бажання до посвяченого життя в багатьох юнаків і дівчат. Невдовзі, за сприяння Римського Престолу, відбувається віднова василіан. Отже, 1882 р. (рік початку реформ) став переломним, бо дуже скоро апостольство зреформованих василіан не обмежилося самим фактом їхнього існування, але вони поступово перебрали інші монастирі, активізували проповідницьку, реколекційну та видавничу діяльність, створили місійні станиці поза межами Батьківщини [60].
У відповідь на виклики часу виникають Згромадження сестер Непорочної Діви Марії (1892 р.) та Згромадження сестер святого Йосифа (1898 р.). Наступними прийшли в Україну отці редемптористи. Це західне згромадження, яке з 1906 р. працювало серед українців на еміграції, а вже в 1913 р. на наші землі прибули перші вісім бельгійських ченців. Дуже швидко чин тут закоренився, бо на 1938 р. було 119 ченців.
Також відбулося заснування Згромаджень сестер мироносиць (1910–1914) та сестер Пресвятої родини (1911–1912), реформовано Згромадження сестер василіанок, відроджено Згромадження сестер священномученика Йосафата [61]. У Галичину 1926 р. повернулися перші дівчата, котрі чотири роки перед тим виїхали до Бельгії на новіціат у Згромадження сестер милосердя святого Вінкентія [62]. У 1930 р., з ініціативи блаженного Йосафата (Коциловського) було розпочато заснування української салезіанської гілки. Тоді ж почали приносити плоди й українські емігранти. У 1932 р. у Бразилії розпочали діяльність сестри, які пізніше називали себе Згромадженням сестер катехиток святої Анни [63]. Щодо місійного служіння всіх цих спільнот, то знову важливо зауважити, що воно, хоча мало свої особливості (адже ті більше займалися працею з дітьми, а інші — доглядом за хворими), проте основою слугувало плекання спільноти християн, що живе за Євангелієм і «зберігає у своєму середовищі „живу пам’ять про воскреслого Христа“ [64].
Відбувається теж віднова такого виду богопосвячених інститутів як монашество. Відновлюються чоловічий (1898 р.) та жіночий (1924 р.) монастирі Студійського уставу, місією яких стає плекання духовного життя як «внутрішнього ділання» згідно з традицією християнського Сходу.
У час комуністичних гонінь спільноти не могли плекати традиційних харизм. Основним їхнім завданням стало свідчення присутності Бога. Робили це не так спільноти, як поодинокі богопосвячені особи. Цікаво, що виникли нові спільноти богопосвяченого життя. Зокрема, у самий розпал арештів, 1945 р., було засновано Згромадження сестер непорочного серця Марії Фатімської Матері Божої, а 1956 р. — Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії [65]. Ці спільноти долучилися до інших богопосвячених інститутів.
Щодо «вільного» світу, то в діаспорі розвиваються давні та утворюються нові спільноти. До них додаються такі нові утворення, як світські інститути й товариства апостольського життя, які мають свої особливості. І місійна праця Київської Церкви на поселеннях тісно пов’язана з діяльністю богопосвячених спільнот. Блаженніший Любомир наголосив на цьому в одному з листів до вірних у Бразилії: «Вже понад сто років тому ваші предки їхали на гостинну бразильську землю, щоб шукати кращих умов життя. Зі собою вони привезли віру в Бога. Саме ця віра сьогодні приносить новий плід після важких початків. Незважаючи на дуже трудні початки поселення на новій землі, завдяки жертовній праці отців василіан, єпархіальних священиків, сестер служебниць Непорочної Діви Марії та інших жіночих згромаджень, які згодом постали, наша Церква вкорінювалася в бразильську землю» [66].
У ХХІ ст. Київська Церква, і богопосвячені спільноти зокрема, покликані до того, щоб пам’ятати історію і, роблячи висновки з неї, продовжувати місійну діяльність, шукаючи нових шляхів до власного освячення та співдії в розвитку повноти Царства Божого.
3.1. Багато місій — один Дух
3.1.1. Місія Ісуса
Мт. 15, 24: А він у відповідь промовив: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля».
Ми добре пам’ятаємо цю відому відповідь Ісуса жінці-ханаанянці, яка шукала Його допомоги. З таких євангельських текстів, як Лк. 4, 18–19 і Мт. 25, 31–46 стає очевидним, що бачення Ісуса простягалось аж до кінця світу, але місія, доручена Йому Отцем, однак, була досить визначеною, локалізованою та обмеженою. Хоча жінка й виблагала зцілення для своєї доньки, місія Ісуса залишилася з Ізраїлем, в Ізраїлі та для Ізраїля. Він здійснював своє служіння в бідності поміж убогими селянами. Він учив своїх учнів навчати, проповідувати та служити в убогості (Мт. 10, 5–10). Він навіть сказав, що в убогості можна вповні жити в Царстві Божому — учення, якому ми намагаємося бути вірними в богопосвяченому житті.
Ісус був юдеєм у конкретному місці та часі, він глибоко переживав «радість і надію, смуток і журбу» людей своєї епохи, «особливо ж тих знедолених» [67]. Не існує жодних свідчень про те, що він розмовляв будь-якою іншою мовою, окрім арамейської. Він використовував певні мовні звороти своєї культури, щоб відкрити людям розум і серце до милосердного Бога та до самих себе. Він використовував образи природи, що Його оточувала — небо, погоду та зміну пір року, насіння та жнива, птахів, овець і кіз. Ісус був частиною своєї епохи та місця перебування, занурений у традиції свого народу, проте водночас надзвичайно відданий Отцеві. Зрештою, можна навіть спробувати довести думку про те, що Його служіння декому дарувало багато радості, а для декого було такою великою загрозою саме через те, що Ісус був цілковито людиною свого часу та своєї культури. Він здобув багатьох людей, відкриваючи їм шлях до живого Бога через їхні традиції, наповнюючи їх відповідним змістом.
Укінці своєї земної місії Христос навчає апостолів: «Ліпше для вас, щоб я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас на зійде. Якщо ж відійду, — пришлю його до вас… Тож коли зійде той Дух істини, він і наведе вас на всю правду» (Ів. 16, 7–8, 13). Отож після смерті місія Христа була довірено апостолам силою і горливістю Святого Духа, який діяв через учнів. Діяння Святого Духа у місії ad gentes виявляється в наверненні сотника Корнилія (пор. Ді. 10, 1–33), у першому хрещенні навернених поган (пор. Ді. 10, 44–48), у вирішенні проблем першої спільноти на Соборі в Єрусалимі (пор. Ді. 15), у виборі територій для місії (пор. Ді. 16, 6) і місіонерів (пор. Ді. 13, 2–3). Святий Дух є той, що керує місією апостолів, його роль виявляється в місійних проповідях Петра і Павла (пор. Ді. 2, 14–41; Ді. 3, 11–26; Ді. 4, 7–12; Ді. 5, 27–32; Ді. 10, 34–42; Ді. 13, 16–41). Він той, хто надихає апостолів, але і той, що діє у слухачах [68]. Ісусова місія, отже, є різноманітною. Вона залежить від натхнення Святого Духа, який відповідає на обставини кожного місця і часу.
3.1.2. Місія Павла
Гал. 1, 15–16: Той, хто вибрав мене вже від утроби матері моєї і покликав своєю благодаттю, зволив об’явити в мені Сина свого, щоб я проповідував його між поганами…
Цими словами Павло, юдей, говорить про особливість своєї місії від Бога. Як і в ситуації з Ісусом, зрозуміло, що його бачення включає в себе спасіння світу, тобто юдеїв і поган. Однак місія апостола сфокусована, обмежена, локалізована, навіть якщо вона й розповсюджена на великій географічній території. Павла послано до поган.
Служіння Павла відрізняється від служіння Ісуса кількома факторами. По-перше, як це стверджує сам апостол, йому ніколи не доводилося жебрати їжі чи засобів для прожиття. Павло навіть з деякою гордістю говорить про те, що, проповідуючи Євангеліє Христове, він заробляв на прожиток, виготовляючи намети (пор. Ді. 13, 3; 1 Кор. 9, 3–19). Апостол звертається не до образів насіння, урожаю, погоди та риби, а до образів будівель, будинків, закону, соціального порядку (пор. 1 Кор. 3, 10–13; Кол. 3, 2; 4, 21). Він говорить у міському, а не сільському контексті. Павло промовляє до змішаного населення різних мов, культур і релігій, яке проживало в містах у його часи. Він дає високу оцінку тим, хто може керувати своїм домом, впорядковувати свої фінанси та виховувати сім’ю, гідну поваги. Саме з таких людей, на його думку, і повинні бути обрані єпископи. Ісус здебільшого обирав з неосвічених рибалок, основні ж співпрацівники Павла були вченими й заможними людьми.
За прикладом Христа Павло любив того самого Отця і тому самому Отцеві служив, мав ту саму ревність щодо спасіння всіх людей і цілковито віддав себе цьому служінню. Однак їхні місії були відмінними. Місія Ісуса спрямована всередину (ad intra) до самого Ізраїля, звернена до вибраного Божого народу; Павлова — назовні (ad extra), до тих, хто не знає Бога. Їхня відмінність визначається місцем і часом. Їхня плідність визначається їхньою вірністю особливій місії, дорученій кожному з них у Святому Дусі. Вірність, яку кожний із них виявляв особистій обмеженій місії, мала наслідки для значно більшої кількості людей порівняно з тією, якій вони служили. Євангельська історія торкається численних людських сердець у всьому світі, хоча сам Ісус ніколи не покидав рідної землі. До сьогодні ми розуміємо, як жити нашою вірою в сучасному світі завдяки листам святого Павла, хоча він і жив дві тисячі років тому. Іншими словами, в ікономії спасіння Бог продовжує трудитися й сьогодні через тих, які були вірними Йому свого часу.
3.1.3. Місія вічна
Мт. 20, 19: Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи.
Згідно з термінологією Івана Павла ІІ, ми можемо розуміти місію Ісуса як «нову євангелізацію». Христос розповідав про багатство живого Бога народові, який знав Бога, але втратив віру і чия надія згасла, до народу, котрий став байдужим, загубився в гріхах, чи як священичий клас звів молитву до певних оплачуваних ритуалів. Місія Павла є «новою» місією в дещо іншому сенсі. Новизна стосується людей, обставин, географії та культури. Місія Павла є інкультурацією віри. Йому необхідно ще раз продумати свою віру за допомогою нових категорій і стати співтворцем Церкви, не маючи жодного ясного плану, керуючись лише щоденним розпізнаванням Духа Божого.
Кожне нове покоління змушене інтерпретувати знаки свого часу та відчувати поклик Духа до нової місії, тому що завжди новими є обставини, що складаються у світі. Історія Хрещення Київської Русі виступає ще одним прикладом інкультурації Євангелія в нову культуру і залишається досить повчальною для нас. Із прийняттям князем Володимиром віри в Христа християнство розпочинає поширюватися так спокійно та впевнено, що вже через два століття християнськими можна справедливо назвати всі княжі землі. Синод Єпископів Києво-Галицької Митрополії, зібрання якого відбулося 2007 р., пригадуючи часи князя Володимира, правильно формулює актуальне для сьогодення запитання: «Якою мірою ми засвоїли той великий дар, що його отримала Київська Русь понад тисячу років тому? Чи ми справді є християнами, дітьми святого Володимира, чи справді живемо тим даром, який через нашого великого князя і предків одержали в Києві?» Ці запитання насамперед скеровані до нас. Чи може країна, в якій ми сьогодні проживаємо, у своїх прагненнях і цінностях називатись християнською? Чи наша держава розпізнала б Христа, якщо б Йому сьогодні довелося пройтися нашими вулицями? Чи ми самі прийняли б Його, чи, може, не звернули б на Нього уваги або навіть відреклися від Нього?
В умовах ХХІ ст. Христова Церква, виконуючи місійне покликання, постала перед новими викликами. З одного боку, ще стоять слова Ісуса: «Ідіть і зробіть учнями всі народи» (Мт. 28, 19). З іншого боку, Церква має певну відповідальність також і за тих, що колись почули Слово Христа, але з певних причин втратили живу віру в Бога і щиру любов до ближніх. Чи це місія скерована на тих, які вже чули про Бога, що є схожим на місію Ісуса, чи це місія спрямована на інших, які, не знаючи Його, потребують Його, що подібне до місії Павла. Актуальним стає питання місії для нашого сьогодення.
3.2. Місія сьогодення
3.2.1. Форми місійності
А. Свідчення
Під натхненням того самого Духа воскреслого Христа, який працював через апостолів і святого Павла, ми стоїмо сьогодні перед тим самим викликом Христової місії. Передусім ця місія вимагає від нас автентичного наслідування Христа, бути свідками Його милосердя, любові та мудрості всім нашим життям. Єпископат УГКЦ пропонує цей виклик молоді сьогодення: «Щоби говорити про Ісуса Христа, щоби свідчити Йому, не обов’язково бути проповідником, місіонером. Це можна робити в безліч різних способів у школі, у вищому навчальному закладі, на робочому місці чи в будь-якому іншому місці. Ви можете свідчити про Ісуса, навіть не відкриваючи уст, своїм прикладом, підходом до життя, бажанням служити ближньому, допомагати та підтримувати його. Таким чином ви вказуєте всім, хто навколо вас, що існує Бог і що ви в Нього вірите» [69].
Сучасна людина більше вірить свідченню, ніж тому, хто лише навчає; досвіду — ніж доктрині; фактам із життя, ніж теорії [70]. Христос своїм способом життя, чудами, милосердям і прощенням та, врешті, смертю засвідчив правдивість любові Бога до зраненої гріхом людини. Якщо наше слово не буде підкріплене прикладом, то воно не буде для його слухачів переконливим. Тому свідчення християнського життя є першою незамінною і невід’ємною формою місії.
Незважаючи на обмеження і людські недосконалості, наші богопосвячені спільноти життям у простоті, особливою увагою до особи, до найбільш знедолених і занедбаних людей, дітей і терплячих дають незаперечне та сильне свідчення противаги сучасному егоїзму, персоналізму і конформізму.
Обіти убозтва, чистоти та послуху є свідченням життя, посвяченого живому, воскреслому Христові, яке є викликом грішним схильностям нашого часу. Це свідчення життю, значно більшому, ніж світ здатний побачити.
Обітом убогості богопосвячені особи відважно стверджують перед світом, що лише в Богові наше життя знаходить справжнє багатство, що матеріальні достатки, незважаючи на всю їхню привабливість, не приносять того задоволення, якого так прагне людська душа. Людині не обов’язково здобувати «речі», щоб знайти щастя. Отже, жити лише для себе не приносить задоволення.
Обіт чистоти залишається знаком, що життя на землі, хоч би яким багатим було, не може реалізуватися без Бога в серці людини. Культура примх, еротизму та потурання своїм бажанням провадить у безвихідь.
Послух кидає виклик усім нашим фантазіям: будь-який світ, збудований без Бога, кожна економіка, політика, нація та культура, подібно до вавилонської вежі та всіх могутніх імперій, зникнуть, якщо не зважатимуть на Божу милосердну справедливість. Пристосування до облудних уявлень про світ, створений самим Богом, лише принижує наше життя. Ці дуже прості обіти без жодного слова вказують на Божу дійсність. Вони свідчать про щастя, про реалізацію, про новий світ, значно більший за той, що його створили наші руки.
Б. Керигма: проповідь Христа розп’ятого та воскреслого
Уся євангельська і місійна проповідь провадить до проголошення розп’ятого, померлого і воскреслого Христа як Спасителя і Відкупителя світу, котрий засвідчує таїнство безмірної любові Бога до людства. Це спасіння запропоноване кожній людині, кожній спільноті, кожній країні та кожній культурі як дар любові й Божого милосердя. І саме настільки, наскільки ми здатні жити цією любов’ю до інших, світ знаходить своє спасіння. Бо кожному необхідно знати, що він дуже возлюблений і що йому багато прощено Богом, який у своїй безмежній любові послав Сина, щоб спасти, не осудити (пор. Ів. 3, 16–17). Ця «добра новина» є центром місійної діяльності, яка змінює людину й історію людства [71].
Сучасний світ пропонує багато образів любові та віри. Ми могли б навіть сказати, що у світі існує загальнa віра в Бога, постійне прагнення любові та невпевнена надія на мир. Однак ці образи часто послуговують лише самим собі. Християнська віра — це не набір логічних тверджень; християнська надія — це не химерні мрії; християнська любов — це не емоційні хімічні реакції. «Бути християнином — означає виявляти відповідальність, послідовність і готовність пожертвувати навіть власним життям заради ближнього» [72]. Христос приніс звільнення від гріховних образів людини, світу і Бога та можливість уникнути поневолення скороминущими пристрастями. На сьогодні це «означає щоденно вмирати для старої людини, що нею є для нас передусім отой постхристиянин — веселун, консуміст, егоїст і егоцентрик, чуттєвий і сластолюбний, що завжди перебуває всередині нас і від якого нам ніяк не вдається звільнитись, щоб стати справжніми Христовими учнями» [73]. Правдива проповідь Доброї Новини та катехизація в ім’я Христа випромінюють радість, що походить з нашого преображення в Христі. Вони допомагають іншим побачити та досвідчити, що віра, надія та любов, що їх дарує Христос, приносять свободу, зцілення і натхнення, яких світ не може дати.
3.2.2. Місце місії
«Місце» місії — категорія не тільки географічна, а й соціально-демографічна. Сьогодні внаслідок глобалізаційних, еміграційних та урбанізаційних процесів ми маємо феномени скупчення і переміщення людей, що потребують особливої опіки Церкви. Мова йде насамперед про великі міста, де виникають нові звичаї і нові моделі життя, форми культури та спілкування, що потім впливають на населення.
Деякі наслідки глобалізації мають позитивний характер. Так, наприклад, глобалізація ще раз підкреслює Богом даний факт існування єдиної великої людської сім’ї. Інтернет і засоби миттєвого зв’язку дозволяють нам негайно дізнатися про те, де саме в нашому світі існують страждання та панує незгода. За їх допомогою ми можемо дуже чітко бачити, що наше споживання світових ресурсів, обумовлене лише задоволенням власних бажань, призводить до руйнації дарованого нам Богом творіння та спричиняє екологічну катастрофу для майбутніх поколінь. ВІЛ/СНІД — це не лише проблема Африки, але виклик, що постає перед усім світом, проте багаті держави не забезпечують бідних держав доступними медикаментами, необхідними для порятунку життя: гроші цінуються більше, аніж людське життя. Іслам терпить щоденні напади не від своїх правдивих вірних, а від тих, хто намагається використовувати релігію для своєї насильницької політичної вигоди. Теперішня економічна криза ясно демонструє, як ціле тіло може терпіти, коли грішить один із його членів. У всіх країнах, де існує УГКЦ, ці проблеми є досить актуальними. Це правда, що «вибір на користь останніх» не повинен залишити поза увагою найізольованіші та найвіддаленіші групи людей, але також правда і те, що не можна євангелізувати осіб або малі групи, залишаючи поза увагою центри, де, можна сказати, народжується нове людство з новими моделями розвитку [74].
Для цих нових демографічних феноменів «потрібні спеціальні асоціації й інституції, групи і центри, культурні та соціальні ініціативи…» [75], тобто нова місія.
3.2.3. Місія та співпраця
А. Міжконфесійний екуменізм
Отці Другого Ватиканського Собору не один раз стверджували, що поділ між Христовими учнями «не тільки відкрито суперечить волі Христа, але й є згіршенням для світу і шкодить найсвятішій справі голошення Євангелії кожному створінню» [76], є «тяжкою шкодою святій справі проповіді Євангелія всім людям та багатьом перешкоджає прийняти віру» [77]. Малопереконливою буде місійна євангельська проповідь як заклик усього творіння до єдності в Христі і в Церкві тих, хто не бажає або й сам руйнує цю церковну єдність через міжконфесійні чвари та розколи. Ось чому Папа Іван Павло ІІ наголошує, що «у теперішній ситуації в історії та у світі не існує іншої можливості звершувати універсальну місію Церкви стосовно екуменічних проблем, ніж постійно, наполегливо, покірно і навіть сміливо шукати шляхи зближення та єдності» [78]. Світ, як глобалізована сутність, потребує прикладів глобалізованої спільноти. Екуменізм може бути одним із таких прикладів. Якщо б Церкви були об’єднані в серці та в розумінні, для світу з’явилася б стежина, якою б можна було прямувати вперед.
Стає зрозумілим, чому християнську місійність називають «одним із найбільш ранніх стимулів до співпраці в історії екуменізму» та «одним із найголовніших вимірів паломництва до єдності» [79] не тільки Церкви, а й світу. Як із певними заувагами та уточненнями маємо право вести мову про місійний характер екуменізму, так ще з більшими підставами можна стверджувати про існування екуменічного виміру місійності, оскільки вона у своїй суті веде всіх до єдності в Христі.
Слід підкреслити, що, коли ми говоримо про екуменічну співпрацю в місійній сфері, то маємо на думці не тільки близькі взаємини між окремими місіонерами, а й контакти між цілими церковними спільнотами [80]. Усі разом вони повинні дбати про те, щоб на тій самій території проповідь Євангелія була ще більш промовистою. Особливо успішною така співпраця може бути на рівні свідчення. Наприклад, різні церковні спільноти можуть разом виявляти християнську любов до ближнього через соціальне служіння найбільш нужденним; разом виступати проти загроз християнським і загальнолюдським цінностям.
Екуменічна співпраця в місійній сфері набирає особливої ваги у нашій Церкві. Як зауважує Блаженніший Любомир (Гузар), з давніх-давен Київській Церкві був притаманний екуменічний дух. Він пише: «Наша спільна прадідна традиція сягає факту Хрещення Русі-України 988 року. Характерною для неї була відкритість на ще не поділені центри християнства — Рим і Константинополь» [81]. Якщо ми в ХХІ ст. хочемо залишитися вірними своїм церковним традиціям, то повинні продовжувати плекати цей екуменічний дух. І в Україні, і на поселеннях ця ділянка є дуже актуальною. Ми живемо в епоху глобалізованого світу, в яку внаслідок еміграційних процесів тісно переплелися вірні різних Церков і конфесій. Сьогодні у своїй місійній діяльності УГКЦ має тісно співпрацювати з іншими конфесійними спільнотами, насамперед зі спадкоємницями колись єдиної Київської Церкви [82].
«Прояви секуляризації та релятивізації дають підстави стверджувати: якщо християнські Церкви і конфесії в Україні не скоординують своїх зусиль, то віра в Бога, моральне здоров’я і культура українського народу, майбутнім якого є молодь, можуть бути зруйнованими» [83]. Ось чому особливо актуальною стає екуменічна співпраця в місійній діяльності як в Україні, так і всюди, вона скерована до тих, хто вже прийняв Христа, але не живе євангельськими цінностями.
Б. Міжрелігійний діалог
То яким же повинне бути ставлення Церкви до нехристиян? Якщо стосовно відносин між різними християнськими Церквами та спільнотами ми ведемо мову про екуменізм, то ставлення Католицької Церкви до інших релігій ми називаємо терміном «діалог» [84]. Католицька Церква розробила спеціальні документи, що мають на меті пояснити особливості цього ставлення [85]. Вони, зокрема, допомагають вирішити «проблеми, які можуть виникнути внаслідок присутності в місійності завдань євангелізації та діалогу» [86]. Папа Іван Павло ІІ у своїй енцикліці про місійність також приділяє достатньо місця з’ясуванню того, як Церква в місійній діяльності має поєднувати завдання проголошення Доброї Новини всьому світові і завдання «діалогувати» [87].
У сучасному світі «діалог» означає «не тільки розмову, а й цілість позитивних і конструктивних міжрелігійних відносин з особами і спільнотами інших вірувань для спільного пізнання і взаємного збагачення» [88]. Він базується на антропологічних цінностях, спільних для всіх релігій. Відповідно до християнського святоотцівського вчення, будь-яка особа не може існувати окремо від інших. Створена на образ Божий, вона покликана відкритися до іншого, налагодити з ним стосунки, щоб вдосконалювати себе і зростати до Божої подоби — до триіпостасного сопричастя в одній Божій природі, як взірця багатоособових взаємовідносин в одній людській природі. Це актуально не тільки для Церкви, а й для міжрелігійних контактів.
Ось якими словами описує цей діалог Папа Павло VI: «Ця форма відносин означає підхід коректності, поваги, симпатії, доброти з боку того, хто їх встановлює; вона виключає апріорний засуд, ображаючу та постійну полеміку… Це духовне мистецтво спілкування. Його характеристики такі: передусім — ясність… лагідність… довіра… второпність, що добре зважає на психологічний та моральний стан того, хто слухає… У діалозі реалізується єдність правди і любові; розуму і любові… Діалектика такого вправляння мислення і терпеливості допоможе нам відкрити елементи правди навіть і в думках інших, зобов’яже нас дуже лояльно виразити власне вчення… Атмосферою діалогу є дружба, навіть служіння. Все це нам слід пам’ятати і намагатися практикувати на взірець і наказ, залишений нам Христом» [89].
Слід поважати співрозмовника іншої релігії, пам’ятаючи, що всі ми є Божим творінням і частиною Його промислительного плану щодо спасіння світу. Не можна вважати нехристиян тільки «поганами» і «невірними», а швидше об’єктами Божого покликання, що так, як і ми, також перебувають на певній стадії свого шляху до Господа. Христове відкуплення дане для всіх без винятку людей, і Господь веде кожного у свій таємничий і неповторний спосіб до спасіння [90]. Тому слід дозволити діяти Святому Духові, хоча цим і не можна виправдовувати нашої пасивності.
3.3. Виклик богопосвяченим особам
Блаженніший Любомир (Гузар) каже, що у «прадавній традиції нашої Церкви богопосвячених осіб уважали немовби самим серцем християнської громади» [91]. Отці Другого Ватиканського Собору наголошують на тому, що монашество повинно «пильно дбати, щоб через них Церква краще показувала Христа і то віруючим, і невіруючим; чи то на висотах молитви, чи то в проповіді Царства Божого народам, чи то лікуючого недужих та зранених, чи то привертаючого грішників на добрі діла, або благословляючого дітям та всім висвідчуючого добро, послушного, однак, завжди волі Отця, що його післав» [92]. Саме тому перші монахи були і залишаються в Церкві пророчим і розпачливим прикликанням есхатології, тобто, небо і земля — одне, і як Ісус, так і вони так жили.
Сьогодення кидає нам немало викликів. Оскільки новими за своєю суттю є виклики, оновленою повинна бути й наша місія. Як і стосовно Ісуса, святого Павла та багатьох святих нашої традиції, не існує готових відповідей, планів чи рішень. Є лише один живий Бог, який шукає співробітників.
Тому молитовне життя само є місійним, апостольським. Продовжуючи есхатологічну місію, монашество є зародком і концентрацією церковного життя та діяльності, яке починається на Євхаристійній Літургії [93] і звідти виходить у світ за закликом: «В мирі вийдім».
Літургія демонструє нам динамічний зв’язок Божої спасительної любові та нашого суспільства. Хоча нам і слід відчувати Христовий мир під час Літургії, вона повинна також породжувати відчуття неспокою в наших душах, коли ми усвідомлюємо наявність страждання поблизу. Для богопосвячених осіб ця динаміка виходить поза час Богослужіння. Їхні харизма, конституції, найкращі традиції, миті спільнотного життя, сповнені життєвою енергією, кажуть їм, що вони найбільше поєднані з Богом саме тоді, коли разом із Ним рятують світ. Оскільки світ постійно змінюється, змінюється також і характер спасительного дійства. Характерною рисою богопосвячених спільнот є їхня готовність іти туди, де існують більші потреби, оскільки життя самих богопосвячених осіб із більшою свободою дарується тому і там, до чого і куди нас кличе Господь.
Ось чому місійність свідчення богопосвячених осіб, «крім виклику для світу і для самої Церкви, є також промовистою проповіддю, що здатна вразити навіть нехристиян доброї волі, котрі є чутливими до певних вартостей» [94]. Святість життя, покаяння, мовчанка, молитва, убогість, послух, цнотливість, служіння, старання, ризик, зразкова жертовність, богопосвячених осіб відкриє уми невіруючих, віруючих і тих, що віддалилися від Христа, до живої присутності люблячого Бога та сприятиме її проростанню в їхніх серцях.
У 17-й главі Євангелія від Івана Ісус каже, що молиться за нас. За що саме він молиться? Пригадуючи, як Він одного разу молився, дивлячись на Єрусалим (пор. Лк. 19, 41–44), ставимо запитання: за що ж усе-таки молиться Ісус, дивлячись подібним чином на сучасний світ? Чи наші молитви та служіння перебувають у гармонії з Його? Коли живемо Його молитвою та бачимо світ Його очима, ми можемо сміливо сказати разом зі святим Павлом: «Я став для юдеїв, як юдей, щоб юдеїв придбати; для тих, що під законом, я став як під законом… щоб тих, що під законом, придбати. Для тих, що без закону, я став як без закону… щоб придбати тих, які без закону. Для слабких я став як слабкий, щоб слабких придбати. Для всіх я став усім, щоб конче деяких спасти. Усе я роблю заради Євангелії, щоб став я співучасником її» (1 Кор. 9, 20–23).
Тоді наше життя стане відповіддю на Ісусову молитву: «… як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав» (Ів. 17, 21).
Пророк Ісая, оповідаючи про своє посланництво, передає слово Господнє, почуте у видінні: «Кого б мені послати? Хто нам піде?» (Іс. 6, 8). Від пророка Ісаї й до сьогодні цей Божий запит стукає до сумління осіб, чутливих до духовного голоду людства. Сам Господь Ісус усвідомлював, що поле місійної праці Його учнів дуже велике, отже, треба дбати, щоб приходили нові робітники для проголошення Євангелія: «Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива» (Мт. 9, 37–38).
Потреба в євангельських робітниках завжди була відчутною, навіть тоді, коли в християнській Європі духовні заклади були переповнені учнями, а спільноти богопосвяченого життя втішалися численними покликаннями. У той час в інших краях чи навіть недалеко, поблизу багатолюдних міст у сільських місцевостях жили люди, позбавлені духовної опіки, або такі, що зовсім не знали про Христа.
Сьогодні ситуація багато в чому змінилася. Усе ж число тих, що віддаються місійній діяльності, ще не достатнє. Це особливо відчуває Церква в Україні й на поселеннях, де є українські спільноти. Плекати нові покликання — сьогодні стає одним із пріоритетних місійних завдань. Попередній Глава нашої Церкви, Блаженніший Любомир, висловив переконання, що для того аби збільшилося число місіонерів, треба в нашому народі виховувати місійний дух. Місійний дух полягає ще й у тому, що християнин, який сам глибоко переживає Євангеліє, відчуває духовну потребу ділитися своєю вірою і своїми духовними переживаннями.
Особливої актуальності набуває сьогодні питання нових покликань, а також проблема витривалості в покликанні до богопосвяченого життя. Треба систематичної кропіткої праці й наполегливої молитви, щоб Дух Святий зворушив серця молодих осіб і спрямував їх у наші спільноти. Є ще й інший бік цієї проблеми. Погляньмо на наші спільноти: чи в них достатньо духу віри, молитви, взаємної любові та відкритості, щоб не згасити ідеалу молодих сердець?
Для нас, богопосвячених осіб, цей місійний дух, як про нього сказав Блаженніший Любомир, є неначе Logos, рацією нашого покликання. Ним маємо живитися, дихати, плекати передусім у наших спільнотах, де насамперед виконуємо місійне завдання. Місійний дух виливається у внутрішню готовність на доручення спільноти йти, щоб виконувати місійне завдання. До внутрішньої готовності треба додати ще й відповідну підготовку, щоб вміло використовувати наявні ресурси, особистісні й зовнішні, для успішної праці.
[1] Пор. Папа Іван Павло ІІ. Redemptoris Missio (RM). — П. 11;
[2] Пор. Mondin B. Nuova Evangelizzazione dei paesi d’antica cristianità // Cristo, Chiesa, Missione. Commento alla «Redemptoris Missio». — Urbaniana University Press, 1992. — P. 188;
[3] Seumois A. Teologia missionaria. — Bologna, 1993. — P. 20;
[4] Пор. Insero W. La Chiesa è «missionaria per sua natura». — Roma: Pontificia Università Gregoriana, 2007. — P. 31–34;
[5] AG. — П. 2;
[6] Пор. там само;
[7] Пор. там само. — П. 4;
[8] Пор. там самою — П. 5;
[9] Пор. там самою — П. 5;
[10] Пор. RM. — П. 31;
[11] Пор. там самою — П. 42;
[12] Пор. Lehmann K. Eröffnungsvortrag. WeltMission — Internationaler Kongress der Katholischen Kirche. Dokumentation. — Freising: Kardinal-Döpfner-Haus, 2–4 Mai 2006. — S. 22;
[13] Пор. там само;
[14] Мейендорф И. Византийское богословие. — Минск, 2001. — С. 261;
[15] Папа Іван Павло ІІ. Апостольська адгортація «Vita consecrata» (VK). — П. 3;
[16] Пор. Coda P. Molti carismi per l’unica missione // Nuova evangelizzazione. La discussione. Le proposte. — Bologna, 1991. — P. 87;
[17] Пор. VK. — П. 17;
[18] Пор. там само. — П. 18;
[19] Марані Дж. Посланництво монашества в есхатологічному вимірі Церкви: Доповідь на ІІІ сесії Собору монашества УГКЦ. — Львів, 2008;
[20] Пор. RM. — П. 4;
[21] Lehmann K. Eröffnungsvortrag. WeltMission — Internationaler Kongress der Katholischen Kirche. Dokumentation. — S. 22;
[22] Пор. RM. — П. 6;
[23] Пор. Дзюрах Б., єп. Ідентичність, виховання, посланництво. Взаємозв’язок між ними: Доповідь на ІІІ сесії Собору монашества УГКЦ. — Львів, 2008;
[24] Сурожский А., митр. Пути христианской жизни. — Киев, 2001. — С. 16;
[25] Дзюрах Б., єп. Ідентичність, виховання, посланництво. Взаємозв’язок між ними;
[26] VK. — П. 75;
[27] Назар Д., ТІ. Логіка Ісусової любові: Доповідь на конференції монашества. — Львів, 2007;
[28] Пор. Дзюрах Б., єп. Ідентичність, виховання, посланництво. Взаємозв’язок між ними;
[29] Пор. Назар Д., ТІ. Логіка Ісусової любові;
[30] Там само;
[31] Папа Павло VI. Апостольська адгортація «Evangelii Nuntiandi» (EN). — П. 7;
[32] Пор. Martins J. S. La missione oggi: Aspetti teologico-pastorali. — Roma, 1994. — P. 42;
[33] Бобков К. В., Шевцов Е. В. Символ и духовный опыт православия. — Москва, 1996. — С. 223;
[34] VC. — П. 72;
[35] Пор. EN. — П. 75;
[36] Там само;
[37] Рупнік І. М., свящ. Коли говоримо «людина». — Львів, 2000. — С. 11–47;
[38] VC. — П. 75;
[39] Пор. AG. — П. 2;
[40] EN. — П. 14;
[41] Пор. RM. — П. 20;
[42] Пор. там само. — П. 16;
[43] Пор. VC. — П. 72;
[44] Там само;
[45] Там само;
[46] Конгрегація у справах Східних Церков. Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков. — Львів, 1998. — С. 33;
[47] Шмеман А., прот. Миссионерский императив // Стамулис И. Православное богословие миссии сегодня. — Москва, 2002. — С. 394;
[48] Шмеман А., прот. Символ и символизм византийской Литургии: литургические символы и их богословское истолкование // Стамулис И. Православное богословие миссии сегодня. — Москва, 2002;
[49] Пор. VC. — П. 73;
[50] Хольц Л., ОФМ. История христианского монашества. — Санкт-Петербург: Издательство Святого Хреста, 1993. — С. 40;
[51] Папа Іван Павло ІІ. Апостольське післясинодальне повчання «Богопосвячене життя». — Львів: Місіонер, 2008. — С. 5;
[52] Гуджеротті К., архиєп. Богословське розуміння ідентичності монашого (релігійного) покликання // Преображення у Господі: Матеріали Собору монашества УГКЦ. — Львів: Свічадо, 2005. — С. 38;
[53] Папа Іван Павло ІІ. Апостольський лист «Світло Сходу». — Львів: Місіонер, 1995. — С. 22;
[54] Читти Д. Град Пустыня. — Санкт-Петербург: Библиополис, 2007. — С. 26;
[55] Jan Pawel II. Posynodalna adhortacja apostolska «Ecclesia in Oceania» (22 listopada 2001) // Życie konsekrowane w dokumentach Kosciola. — Krakow: Alleluja, 2003. — S. 760;
[56] Великий А. Г., ЧСВВ. З літопису Християнської України. — Т. 1. — Рим, 1968. — С. 254;
[57] Пор. Читти Д. Град Пустыня. — С. 57;
[58] Пор. Новіцький А., ЧСВВ. Реформа монашого життя у З’єдиненій Церкві та його подальша доля // Преображення у Господі: Матеріали конференції монашества УГКЦ. — Львів: Свічадо, 2004. — С. 79–82;
[59] Пор. Radwan M. Carat wobiec Kosciola Grekokatolickiego w zaborze Rosyjskim 1796–1839. — Rome-Lublin, 2001. — S. 138–140;
[60] Пор. Глистюк Я., Турій О. Греко-католицьке чернецтво в релігійному житті України, 1939–2001 роки // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії. — Львів: Інститут історії Церкви ЛБА, 2001. — № 3. — С. 362–363;
[61] Пор. Приріз Я., ЧНІ. Митрополит Андрей Шептицький і відродження монашества в УГКЦ // Преображення у Господі: Матеріали конференції монашества УГКЦ. — Львів: Свічадо, 2004. — С. 96–106;
[62] Пор. Монастирі Української Греко-Католицької Церкви. — Львів: Свічадо, 2006. — С. 88;
[63] Пор. Глистюк Я., Турій О. Греко-католицьке чернецтво в релігійному житті України, 1939–2001 роки. — С. 364;
[64] Тумовський Л., студит. Суть апостольства богопосвячених осіб // Преображення у Господі: Матеріали конференції монашества УГКЦ «Служіння і посланництво» 2007 р. — Львів: Свічадо, 2008. — С. 81;
[65] Пор. Заброцька А., СНДМ. Досвід життя жіночих чинів і згромаджень УГКЦ у підпіллі // Преображення у Господі: Матеріали конференції монашества УГКЦ «Служіння і посланництво» 2007 р. — Львів: Свічадо, 2008. — С. 122–123;
[66] Лист з нагоди хіротонії владики Даниїла (Козлінського), Єпископа-помічника Куритибської єпархії УГКЦ (Київ, 5 вересня 2007 року) // Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. — 3 (2007). — С. 14–15;
[67] Пастирська конституція Другого Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes» (GS). — П. 1;
[68] Пор. RM. — П. 24;
[69] Звернення Єпископату Української Греко-Католицької Церкви до молоді (31 грудня 2007 року) // Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. — 4 (2008). — С. 37;
[70] Пор. RM. — П. 42;
[71] Пор. там само. — П. 44;
[72] Звернення Єпископату Української Греко-Католицької Церкви до молоді (31 грудня 2007 року) // Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. — 4 (2008). — С. 40;
[73] Mondin B. Nuova Evangelizzazione dei paesi d’antica cristianità. — P. 210;
[74] Пор. RM. — П. 37;
[75] Там само;
[76] AG. — П. 1;
[77] Там само. — П. 6. На подібні думки натрапляємо і в інших церковних документах; Див. також AN. — П. 77; RM. — П. 6;
[78] RM. — П. 6;
[79] Gross J., Manus E. Mc., Riggs A. Introduction to Ecumenism. — New York: Paulist Press, 1998. — P. 88;
[80] Пор. AG. — П. 15;
[81] Слово Блаженнішого Любомира з нагоди започаткування повернення осідку митрополита до Києва «Один Божий народ на Київських пагорбах» (13 квітня 2004) // Благовісник Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира кардинала Гузара. — № 4. — Львів: Друкарські куншти, 2004. — С. 167;
[82] УГКЦ вважає спадкоємцями київської християнської традиції в Україні такі Церкви: Українську Православну Церкву, що перебуває в єдності з Московським Патріархатом, Українську Православну Церкву Київського Патріархату та Українську Автокефальну Православну Церкву. Пор. Меморандум УГКЦ щодо питання помісності Київської Церкви (процесу творення єдиної помісної Церкви) (21 січня 2008 року) // Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. — 5 (2008). — С. 7;
[83] Звернення делегатів IV сесії Патріаршого Собору УГКЦ «Молодь у Церкві ІІІ тисячоліття» до членів Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій (16 серпня 2007 року) // Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. — 3 (2007). — С. 19;
[84] Цей термін широко ввійшов у вжиток саме в цьому контексті після появи енцикліки Папи Павла VI «Ecclesiam Suam» (6 серпня 1964 року);
[85] Segretariato per i non cristiani. L’atteggiamento della Chiesa di fronte ai seguaci di altre religioni. Riflessioni e orientamenti su dialogo e missione // AAS 76 (1984). — P. 816–828; 19 травня 1991 року Папська рада для міжрелігійного діалогу спільно з Конгрегацією у справах євангелізації народів видала ще один документ «Consiglio per il dialogo interreligioso — Congregazione per l’evangelizzazione dei popoli. Dialogo e annuncio. Riflessioni e orientamenti sul dialogo interreligioso e l’annuncio del Vangelo di Gesu Cristo», що, по суті, докладніше розглядає відповідні місця енцикліки Папи Івана Павла ІІ «Redemptoris missio»;
[86] Segretariato per i non cristiani. L’atteggiamento della Chiesa di fronte ai seguaci di altre religioni. Riflessioni e orientamenti su dialogo e missione. — P. 7;
[87] Пор. RM. — П. 55–57;
[88] Segretariato per i non cristiani. L’atteggiamento della Chiesa di fronte ai seguaci di altre religioni. Riflessioni e orientamenti su dialogo e missione. — P. 93;
[89] Папа Павло VI. Енцикліка «Ecclesiam Suam» // AAS 56 (1964). — P. 644–647;
[90] Пор. GS. — П. 22;
[91] Проголошення вірним УГКЦ 2008 року Божого Роком християнського покликання (1 січня 2008 року) // Вісник Києво-Галицького Верховного Архиєпископства. — 4 (2008). — С. 45;
[92] Догматична конституція Другого Ватиканського Собору про Церкву «Lumen gentium». — П. 46;
[93] Важливість Євхаристії для правильного розуміння Церкви підкреслює т. зв. євхаристійна еклезіологія, представниками якої є як православні, так і католики (А. де Любак, Н. Афанасьєв, Й. Зізіулас). На взаємозв’язку Євхаристії і Церкви наголошено в енцикліці Папи Івана Павла ІІ «Ecclesia de Eucaristia»;
[94] EN. — П. 69.