Пастирське послання Синоду Єпископів УГКЦ з нагоди закінчення Року християнського покликання з наголосом на священиче покликання 2009 року

СВЯЩЕНИК — ЛЮДСЬКЕ ЗНАРЯДДЯ БОЖЕСТВЕННОГО ЖИТТЯ

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ

Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви
до духовенства, чернецтва, семінаристів та мирян
з нагоди закінчення Року християнського покликання
з наголосом на священиче покликання

Батьківського проводу від нас домагаються!
Їм, парохіянам нашим, треба добрих священиків!
Бо добрий священик є для них життєм і спасеннєм…
(Митрополит Андрей (Шептицький),
Пастирське послання до духовенства «Наша програма» [1])

Вступ

Бажаємо поділитися з вами, дорогі вірні нашої Української Греко-Католицької Церкви, роздумами про надзвичайно важливе служіння в житті нашої Церкви — святе священство. З часу нормалізації нашого церковного життя у вільній та демократичній Україні ми розпізнаємо заклик Святого Духа до відновлення життя нашої Церкви у всіх її вимірах. Священство — це невід’ємна складова життя Церкви, і цим пастирським листом бажаємо наголосити на вченні Церкви та на свідченні нашого духовенства, яке протягом століть, а особливим чином у бурхливому ХХ столітті, уприсутнювало Христа для Божого народу, як в Україні, так і за її межами.

Як Церква свого права (sui iuris), ми робимо важливий внесок у справу євангелізації Вселенської Католицької Церкви загалом та Церков візантійської традиції зокрема. Отримавши у Хрещенні покликання поширювати євангельське послання Ісуса Христа в усьому світі, ми виконуємо його згідно із досвідом християнської віри києво-галицької духовної традиції. У здійсненні цього завдання під проводом єпископів особлива роль відведена нашому духовенству — дияконам і священикам.

У цьому посланні прагнемо висвітлити священну природу рукоположеного духовенства, розмірковуючи над різноманітними церковними джерелами, а передусім над нещодавніми документами Апостольського Престолу. Бажаємо висловити пошану до цього святого таїнства та підтримати наших священиків, які живуть цим служінням, що містить як страждання розп’яття, так і радість воскресіння. Хочемо нагадати усім вірним, що священики народилися та виросли у звичайних родинах, які і творять Божий люд. Саме цьому Божому людові духовенство покликано служити за прикладом Ісуса Христа. Чи в найменших парафіях, чи у величавих соборах священик є носієм божественної благодаті нашого Господа і Спасителя для всіх Божих дітей.

Крім того, у своєму листі проаналізуємо коріння священичого покликання у родині. Дамо вказівки щодо виховної програми семінаристів, їх молитовного життя, навчання та загальнолюдського розвитку в семінаріях нашої Церкви (ця програма виховання має бути опрацьована в семінарійних уставах і правильниках). Розглянемо життя священиків на різних його стадіях, від діяльного служіння до пенсійного віку. Для здійснення цих намірів молимося про поміч Святого і Животворного Духа.

Та ціла праця [спасіння], однак, і всі ті труди були би лишилися без хісна,
якби не був Христос запевнив Свому ділу помочи людей,
якби не був знайшов на то способу, щоби і по Єго смерті інші люди,
в Єго імені і по Нім, дальше провадили діло, Ним самим зачате.
(Митрополит Андрей (Шептицький),
Пастирське послання до духовенства «О достоїнстві і обов’язках священства» [2])

1. Ісус Христос — наш єдиний первосвященик [3]

Фундаментальною доктриною нашої віри є визнання поєднання в Ісусі, Божому Сині, повноти божественної та людської природи. Саме тому Він є досконалим посередником між Богом і людством, як це описано в Посланні до євреїв. Ісус виконав цю роль посередника, коли приніс себе в жертву на хресті, відкривши для нас раз і назавжди доступ до небесної святині, Дому Отця (пор. Євр. 9, 24–28).

Ісус — Добрий Пастир, обіцяний у Старому Заповіті (пор. Єз. 34). Він знає всіх Своїх овець. За них Він кладе Своє життя. Він бажає зібрати їх воєдино, аби було одне стадо і один пастир (пор. Ів. 10, 11–16). Задля нашого спасіння Ісус добровільно приносить себе в жертву як невинний Агнець (пор. Ів. 1, 36; Одкр. 5, 6. 12).

Ісус Христос виходить поза символічні образи Святого Письма і, обмивши ноги своїм учням, запроваджує новий вимір служіння іншим. Він перевершує всяке ритуальне священство і всепалення Старого Завіту та започатковує найвище і єдине у своєму роді священство [4].

2. У хрещенні усі ми стаємо учасниками святого священства

У Старому Завіті священики щодня приносили жертви, і приносили ті самі жертви багато разів. Однак ті жертви були нездатними змити гріхи (пор. Євр. 10, 11). Натомість Христос приніс одну-єдину жертву за гріхи, яка чинна навіки (пор. Євр. 10, 12). Так сповнилася обітниця, дана Богом Ізраїлю: «Ви будете в мене царством священиків, народом святим» (Вих. 19, 6).

Саме тому святий Петро говорить нам, що весь новозавітній народ поставлений «духовним домом, святим священством, аби приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа» (1 Пт. 2, 5). Через хрещення цей новий народ священиків, який є Церквою, не лише має в собі справжній образ Ісуса Христа, а й отримує від нього правдиву онтологічну участь у Його вічному священстві [5]. Христос, вічний Первосвященик, ділиться зі своїм Тілом, Церквою, отриманим помазанням [6].

Через очищення у хресній купелі, через помазання святим миром та прийняття Найсвятішої Євхаристії усі вірні об’єднані з Ісусом Христом і творять царське священство. Таким чином, вони стають учасниками загального покликання до святості та до проголошення Євангелії всьому світові [7]. Тому, як нагадує нам Другий Ватиканський Собор, всі учні Христові, перебуваючи на молитві і славлячи Бога (пор. Ді. 2, 42–47), самі себе приносять як живу, святу і Богові приємну жертву (пор. Рим. 12, 1), та по всій землі дають свідчення про Христа [8].

3. Рукоположене священство

У Євангелії читаємо, як Ісус згуртовує навколо себе учнів (пор. Лк. 10, 1–12) та називає їх дванадцятьма. Він призначає їх, аби були при Ньому та щоби посилати їх із проповіддю, а також дає їм владу виганяти бісів (пор. Мр. 3, 14–15). Кожного з них Він кличе особисто. З ними Ісус живе, їх наділяє особливою владою щодо майбутньої спільноти та місії проголошення Євангелія. Словом і прикладом Він передає їм свою науку спасіння, а потім посилає їх до всього людства.

Для здійснення цієї місії Ісус уділяє своїм апостолам особливе помазання Святого Духа, яке Він сам отримав від Отця у Своєму воскресінні (пор. Мт. 28, 18–20). Ісус пов’язує місію апостолів із власною місією, кажучи: «Хто вас приймає, той мене приймає; а хто мене приймає, той приймає того, хто мене послав» (Мт. 10, 40). Отже, місія апостолів не є їх особистою, а тою самою, що і місія Ісуса [9].

Добрий Пастир доручає апостолам та їхніх наступникам місію опікуватися Божою паствою (пор. Ів. 21, 15; 1 Пт. 5, 2). І хоч усі охрещені є учасниками Христового священства, лише деякі з них покликані та поставлені на служіння усім вірним [10]. У святому таїнстві Священства ієрей в особливий спосіб уподібнюється до Христа, щоб діяти в Його особі та від Його імені як Голови та Пастиря Церкви серед Божого люду.

Усі охрещені миряни є учасниками священства Ісуса Христа, однак існує фундаментальна різниця між участю у Христовому священстві всіх охрещених та тих, хто прийняв таїнство Священства як місію [11].

Священнослужителі покликані продовжувати у світі присутність Ісуса Христа, єдиного Первосвященика. Через священиків, які наслідують Христовий спосіб життя, Він стає видимо присутнім серед довіреної опіці священиків пастви (пор. 1 Пт. 5, 1–4). У священнодіянні, проголошуючи слово Христа Його ж владою, священики стають таїнственним уособленням Христа, Голови та Пастиря. Вони повторюють Його діло прощення та спасительну жертву, передусім у таїнствах Хрещення, Покаяння та Найсвятішої Євхаристії.

Священнослужителі збирають в одне та провадять паству у Святому Дусі через Ісуса Христа до Отця, об’являючи вірним Христову любов аж до повного принесення себе в дар. Одне слово, життя та дії священика скеровані до проголошення Євангелії світові та розбудову Церкви від імені та в особі Ісуса Христа, Голови та Пастиря [12].

4. Три місії Ісуса Христа

Отримавши благодать Святого Духа у таїнстві Священства, ієреї уподібнюються до Ісуса Христа, Голови Церкви, та тісно з’єднуються між собою як співпрацівники архиєреїв. В унікальний, неповторний спосіб їм доручено продовжувати пророчу, священичу та царську місію Христа [13].

4.1. Священик як служитель Божого Слова (учительство) [14]

Священнослужитель наслідує приклад Ісуса-Пророка, який навчав людей. Священик посланий проголошувати усім Добру Новину Божого Царства та закликати людей до послуху вірі. Він має вести вірних до неустанно зростаючого пізнання та сопричастя в таємниці Бога, об’явленого в Ісусі Христі. Щоб виконати це завдання, священик повинен постійно поглиблювати знання Божого Слова. Недостатньо засвоїти лише лінгвістичні чи екзегетичні аспекти Святого Письма, хоча і вони потрібні. Священик повинен приступати до Божого Слова зі смиренним та молитовним серцем [15].

У документах Другого Ватиканського Собору вказано, що проголошення Божого Слова є найпершим завданням і обов’язком священика: «А тому, що ніхто не може спастися, хто передше не увірив, пресвітери — як співробітники єпископів — мають своїм найпершим обов’язком проповідувати всім Боже Євангеліє» [16]. Цей обов’язок охоплює проповідування, повчання і духовне настановлення.

Через керигматичне проповідування Євангелія священик намагається донести людям Добру Новину Ісуса Христа та закликає увірувати в Бога тих, хто тої Доброї Новини ще не чув. Відтак катехизація формує тих, хто вже увірував, поглиблюючи та розширюючи їх розуміння віри, яка повинна віддзеркалюватися у їхній поведінці. Коли людям важко прийняти правильне рішення, священик, на підставі Божої науки, подає їм відповідні моральні вказівки (parenesis).

Стосовно цього у Кодексі канонів Східних Церков (ККСЦ) написано: «Виконуючи обов’язок навчання, парох повинен проповідувати всім вірним Боже Слово, щоб вони, проникнуті вірою, надією і любов’ю, росли в Христі і християнська спільнота давала те свідоцтво любові, яке доручав Господь. Він також зобов’язаний через катехитичне навчання, пристосоване до віку кожного з вірних, вести їх до повного пізнання таїнства спасіння» [17]. Кодекс додає також, що священик, виконуючи це завдання, повинен не тільки користати з досвіду членів чернечих інститутів або товариств спільного життя на подобу чернечих, а й заохочувати до співпраці мирян [18].

4.2. Священик як той, хто освячує, служитель святих Таїнств (священодіяння) [19]

Священик наслідує Христа, Первосвященика, який освячує усе створіння та людство зокрема. Східна Церква високо цінує Літургію як засіб вияву віри та поступу у процесі обожествлення. Очолені священиком у Святому Дусі вірні стають причасниками Христового діла спасіння через Святі Таїнства. Отримуючи свій уряд від єпископа, священики завідують таїнственним життям Церкви, яке не обмежується обрядами. Священнослужителі заохочують Божий люд у всій повноті брати участь у Святих Таїнствах, живучи ними у щоденному житті. Служіння Христових Таїнств триває щодня і упродовж всього року через молитву Часослова, яку священнослужитель творить за всіх вірних — ціле Христове Тіло.

«Виконуючи завдання освячування, парох турбується про те, щоб відправа Божественної Літургії стала осередком і вершиною всього життя християнської спільноти. Він також докладає усіх зусиль до того, щоб вірні кормились духовною поживою через побожне і часте приймання Святих Таїнств і через свідому та діяльну участь у церковному правилі. Парох має також пам’ятати, що таїнство Покаяння якнайбільше сприяє плеканню християнського життя, тому він повинен з охотою уділяти Святі Таїнства своїм вірним» [20].

Східні Церкви особливим чином шанують Святу Літургію. Однак духовенство та вірні повинні уникати небезпеки надмірного наголосу винятково на літургійному житті Церкви, адже Ісус прийшов не тільки заради освячення творіння. До повноти християнського життя потрібно дати належне місце також і двом іншим проявам Ісусового життя — слуханню Божого Слова та сповненню Божої волі. Без цього наслідування Христа буде частковим і неповним.

4.3. Священик як пастир (душпастирство)

За прикладом Ісуса Христа священик повинен бути для довірених його опіці людей духовним провідником — пастирем. Христос часто вживав образ Доброго Пастиря, що опікується довіреною йому отарою. Пастир забезпечує свою паству поживою та притулком, оберігає від небезпек, а в разі потреби готовий навіть віддати за неї своє життя [21].

Намагаючись бути Добрим Пастирем, священик у різноманітні способи опікується довіреною йому паствою. Через Боже Слово та Святі Таїнства він формує та зміцнює її як спільноту вірних. Душпастир підтримує парафіяльну громаду в її мандрівці до Божого Царства, а також зміцнює зв’язок своєї парафіяльної спільноти з іншими парафіями єпархії та із Вселенською Церквою. Священик допомагає вірним розпізнати Божу волю в їхньому житті та чуває, щоб жодний член його пастви не заблукав.

Як пастир забезпечує отару надійними пасовиськом та притулком, так і священик спільно з єпископом, як архипастирем, та в сопричасті з єдиною Христовою Церквою дбає про потреби церковних будівель та про матеріальне забезпечення громади.

У виконуванні завдання керівництва парох насамперед має дбати про те, щоб пізнати свою громаду. Оскільки він є служителем всієї пастви, то повинен підтримувати ріст християнського життя як окремих вірних, так і членів прицерковних товариств та об’єднань, а тим більше — цілої парафіяльної спільноти. Для цього він повинен бути близьким та доступним для всіх членів своєї громади. До його святого пастирського обов’язку належать відвідини домів і шкіл, турбота про дітей і молодь, допомога бідним і хворим, а також активне залучання вірних до апостоляту [22].

Всі ми теж знаємо, скільки посвяти потребують священики,
скільки праці, скільки ревности, скільки науки,
щоб бути для народу справжніми пастирями і батьками!
(Митрополит Андрей (Шептицький),
Пастирське послання до духовенства «Наша Програма» [23])

1. Покликання

Покликання, або запрошення до служіння у священичому стані, походить від нашого Небесного Отця. Однак ґрунтом, в який засіяне те зерно покликання, є християнська родина, домашня Церква, яка відкрита до Бога у щоденному житті. Щоб мати в родині покликання до священичого служіння, християнська родина повинна бути свідома своєї місії та свого завдання і перебувати в єдності з Пресвятою Трійцею.

У Хрещенні та Миропомазанні немовля відроджується як Божа дитина та впроваджується у християнський спосіб життя. Беручи участь у народженні нового життя, батьки співпрацюють з Господом заради покращення цього світу. У цьому членів подружжя зміцнює духовна пожива Божого Слова і Пресвятої Євхаристії. А через тайну Покаяння вони зростають у своєму розумінні добра і зла, а також великого Божого милосердя, що відновлює наші людські немочі.

Через щоденну молитву, слухання Божого Слова та приклад власного боговгодного життя батьки вчать своїх дітей спілкуватися із Пресвятою Трійцею вдома, у школі чи на дозвіллі. Виховання дітей — головний обов’язок батьків. Добре християнське виховання, яке є наслідком належного родинного життя, веде дітей до розуміння Божого задуму створення та спасіння, а також гарантує їм повноцінний розвиток на загальнолюдському, психологічному та духовному рівнях і готує їх до відповідального дорослого життя.

Саме у той час юнаків слід скеровувати до розпізнання Божого покликання в їхньому житті, зокрема до служіння у священичому стані. Для пробудження у дітях священичого покликання надзвичайно важливе значення має шанобливе ставлення батьків до священичого стану. Розпізнання покликання може відбутися у ранньому дитинстві, у шкільні чи студентські роки, після закінчення навчання, а інколи навіть і в період особистої кризи.

Розпізнання Божого покликання — це не вибір професії або роботи, а відповідь на заклик, що походить від Небесного Отця. Так, читаємо у Святому Письмі: «Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід, а й щоб усе, про що б ви тільки попросили в Отця в моє ім’я, дав вам» (Ів. 15, 16).

2. Формація: процес розпізнання

Надаватися до священства — означає бути здатним нести служіння Ісуса Христа для Божого народу, Церкви. Істотними елементами у сприйнятті Божого покликання є:

• молитва — безперервне спілкування з Богом. Помиляється той, хто думає, що самостійно зможе розпізнати покликання — на цій дорозі людину супроводжує Господь. Без любові до молитви людині забракне Божого світла, необхідного для того, щоб почути Господній голос і піти за ним;
  
  
• діалог із парохом, сповідником, духівником, відповідальним за покликання, або єпископом, завдяки яким кандидат у священство може зрозуміти певні духовні речі. Часто розпізнати священиче покликання молодій людині допомагають побожні досвідчені члени її родини чи парафіяльної спільноти.
  
  
• процес вступу до семінарії, який передбачає збір і представлення відповідної документації щодо особистого та духовного життя особи, підтвердження інтелектуальних і особистих здібностей через вступні іспити, фізичного та психічного здоров’я. Остаточним і найважливішим у процесі зарахування до семінарії є благословення з боку правлячого єпископа.
  
  
• семінарійна програма, яка охоплює загальнолюдське, інтелектуальне, духовне та пасторальне формування кандидата. Уся семінарійна програма повинна допомагати кандидатові у священство «перемогти усі тілесні похоті та провадити духовне життя, думаючи і діючи все, що угодне Богові» [24], уподібнюючись таким чином до Ісуса Христа — єдиного Первосвященика.
  

Виклики священнослужіння

Відчуваючи сьогодні потребу у священстві та його благодаті, ми повинні взяти до уваги виклики, які постають перед священнослужителями.

• Священиче служіння вимагає здатності співпрацювати з іншими людьми: єпископами, співбратами у священстві та мирянами. Пастир веде отару, при цьому він не повинен відчужуватися чи ізолюватися від неї.
  
  
• Священики мають бути здатними жити своїм покликанням відповідно до свого стану, одруженого чи неодруженого. Питання обрання стану належить глибоко осмислити ще до прийняття таїнства Священства, а після свячень священнослужитель повинен дбати про власний розвиток згідно із цим станом на загальнолюдському, інтелектуальному та духовному рівні. Небажання працювати над самовдосконаленням та недбальство в особистому духовному житті завжди завдають відчутної шкоди як самому священикові, так і його пастві.
  
  
• Євангельська наука є завжди одна й та сама і, оскільки походить від Бога, актуальна у всіх обставинах і періодах людського життя. Священик мусить вміти застосувати Божу науку до людських потреб свого часу так, щоб Боже Слово стало живим і діяльним як в житті поодиноких осіб, так і цілих спільнот. Своїм воплоченням Господь наш Ісус Христос увійшов у певний час та певне місце. Через священнослужителів Він продовжує у конкретний спосіб входити в життя людей, яким покликані служити священики. У разі невдалого пристосування євангельського послання священиче служіння принесе мізерний плід або ж не принесе його взагалі.
  
  
• Священик повинен усвідомлювати, що процес виховання не закінчується із завершенням навчання в семінарії. Саме життя спонукає душпастиря до невпинної праці над собою, подібно як це відбувається в житті кожного християнина. Якщо священик не здатний включитися у цю програму постійного розвитку, суттєво послаблюється проголошування ним Євангелії.
  

3. Одружений і неодружений стани

З найдавніших часів в Українській Греко-Католицький Церкві збереглася традиція одруженого та неодруженого духовенства. Наша Церква налічує серед своїх вірних численних праведних священиків, як неодружених, так і одружених, які поклали своє життя за Господа. Поміж ними і блаженні мученики, нещодавно беатифіковані Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ. Обидва стани — одружений та неодружений — є частиною священичого покликання. За посередництвом молитви, діалогу та зрілих духовних роздумів кандидати у священство повинні розпізнати, до якого стану Господь їх покликав. Не слід забувати, що Він також промовляє щодо вибору стану через конкретні дисциплінарні норми у відповідному часі та місці.

Обидва стани дають змогу священикові відповідним чином виконати своє християнське покликання. Разом з тим вони містять характерні небезпеки, здатні знищити священне покликання. Проте і одружений, і неодружений стан вимагають від священика життя у християнській чистоті, матеріальній простоті та самовіддачі Господові.

Неодружений стан

Інколи люди вважають неодружений стан як заперечення людської природи, оскільки він виключає подружнє і родинне життя. Однак це хибна думка. Цей стан слід сприймати радше як здійснення особливого Божого покликання. У нашій східній традиції Господь Бог кличе до неодруженого життя не тільки в монашому покликанні, а й в активному священичому служінні. Неодружене життя єпархіального священика не треба оцінювати за людськими критеріями, але як особливе та Богом бажане свідчення для християнської громади. Воно не менше, а навіть більше, ніж життя в одруженому стані вимагає від священика жертовної любові, самовідречення і посвяти.

Безшлюбний стан дає священикові можливість присвятити життя своєму служінню у такий спосіб, що перевершує можливості одруженої особи. Вибираючи такий стан, священик присвячує себе духовному добру загалові. Однак це вимагає переконання у Божому покликанні. Той, хто обирає неодружений стан, повинен бути впевненим, що має міцну основу своєї духовної, особистої, розумової та психологічної вдачі, аби бути позитивним та натхненним есхатологічним знаком для всіх, кого зустріне на своєму життєвому шляху.

Одружений стан

Одружене духовенство було в Церкві від апостольських часів. Одружений священнослужитель — знак Божого благословення людської природи та ролі чоловіків і жінок у співпраці з Божим ділом створення, що невпинно триває. Зобов’язання взаємної любові жінки і чоловіка, благословенне таїнством Подружжя, є конкретним виявом любові Христа до Церкви — Божого люду, за яку Христос віддав життя. Одружений священик покликаний бути взірцем справжнього християнського шлюбу, якому не властиве самолюбство. Навпаки, це має бути життя повної посвяти у любові, яка сягає корінням любові Бога до свого творіння, безмежної любові Христа до Небесного Отця.

Пошук дружини не повинен перешкоджати періоду священичої формації. Крім того, має минути певний час від одруження та рукоположення. Шлюб повинен бути укладений до прийняття свячень. Дружинам кандидатів у священство належить дати відповідні настанови щодо їх майбутнього життя у подружжі зі священнослужителем.

Перед одруженим духовенством стоїть виклик збалансувати родинне життя та обов’язки священичого служіння. Священича родина повинна бути живим прикладом життя євангельською наукою для всієї громади. Родинне життя священика має зміцнювати, а не послаблювати його священнослужіння. Одружений священик повинен уникати конфлікту між родинними турботами та священичими обов’язками, заручившись підтримкою дружини та дітей у своєму служінні пастві.

4. Священичі свячення [25]

Свята тайна Священства є знаком дару Святого Духа, що сходить через покладення рук єпископа у відповідь на незмінну посвяту кандидата (пор. Ді. 6, 6). Наслідком цього є фундаментальна, безстрокова та онтологічна печать, яка не може бути скасована. Подібно до Хрещення, священство залишається у священика навіть тоді, коли він йде на пенсію або стає неактивним.

Тайна Священства — це не випускна церемонія чи вручення нагороди з нагоди завершення навчання. Навпаки, це початок нового життя служіння Богові та Божому людові, початок єдності та сопричастя з Ісусом Христом, зі своїм місцевим архиєреєм, зі співбратами у священстві та з відданою опіці священика паствою. Прийняття рукоположення — це особливе Боже посланництво до служіння Його людові у Церкві, а не земний привілей чи відзнака. Це — поглиблення участі у святості Бога, отриманої раніше у Хрещенні та Миропомазанні, яке уможливлює більш жертовне та самовіддане служіння. Священик здатний уділяти цю Господню святість, він має владу продовжувати повноваження, які Ісус Христос передав дванадцятьом апостолам: відпускати гріхи, душпастирювати та навчати (пор. Ді. 20, 28; 1 Пт. 5, 2).

Між єпископом і священиком існує духовний стосунок батька і сина, оскільки саме через руки єпископа кандидат отримує благодать Святого Духа та новий стан життя. Єпархіальний єпископ опікується своєю паствою — частиною Божого народу — як намісник та посланець Ісуса Христа [26]. А помічниками у цьому служінні виступають священики як його «особливі співробітники» [27]. Єпископ виявляє особливу турботу про священиків, прислухається до них як до «помічників та дорадників»; він захищає їхні права та стежить, щоб вони виконували свої обов’язки [28]. Зі свого боку священики повинні виявляти своєму єпископові належну пошану, послух віри та синівську любов. Особисті якості священика — благочестива поведінка, здорова наука, ревність за душі, розважливість та інші чесноти — розглядаються як характерні прикмети, необхідні для виконання душпастирських завдань. Священик має з єпископом спільну мету — спасіння душ, тому він повинен довіряти та по-синівськи ставитися до того, хто є «головним роздавачем Божих таїнств» [29].

5. Процес постійної формації священика [30]

Пройшовши виховну програму у семінарії, священик починає жити своїм священством і служити людям. Перед ним відкривається новий вимір безперервної інтеграції священичої ідентичності через продовження Христової місії, в сопричасті з Христом і Церквою. Цей вимір називається постійним процесом формації. Він є особистим досвідом, який кожен священик здобуває значною мірою з власної ініціативи у громаді вірних, у парафіяльній спільноті, в єдності зі співбратами у священстві та своїм єпископом.

Процес постійної формації відбувається у світлі зобов’язань священика супроти Христа та Церкви, яким він добровільно себе присвятив. Для ефективної праці та відчуття власних досягнень священик повинен періодично оцінювати духовні, інтелектуальні, психічні та загальнолюдські аспекти свого життя та працювати над їх дальшим розвитком. Глибоке молитовне життя, постійний духовний провід, діалог із парафіянами та співбратами у священстві, співпраця з єпископом є завжди істотними елементами будь-якого періоду священичого життя.

У своєму служінні священик на практиці починає застосовувати теоретичні знання, здобуті під час навчання в семінарії. У додатку до цього він набуває досвід, як очолювати парафію, проводити зустрічі з парафіяльними радами та структурами, належно управляти парафіяльною касою та нерухомістю. Йому доводиться надавати духовну підтримку у критичних життєвих ситуаціях як поодиноким вірним, так і цілим спільнотам; відвідувати хворих і самотніх, а також тих овець своєї пастви, які відбилися від отари.

Хоч це може здаватися цілком другорядним у виконанні священиком своїх обов’язків, він повинен не легковажити також станом свого здоров’я, мати певний час для відпочинку, спільно зі своїм єпископом та рештою духовенства дбати про належне забезпечення у разі хвороби чи перебування на пенсії.

Кожний період життя священика має свої благодаті і випробування, над якими варто застановитися.

5.1. Перші роки священичого служіння

Це час, коли священик намагається застосувати в реальному житті теоретичні знання, набуті в семінарії, до реалій життя. Це період як благодатей та успіхів, так і випробувань та спокус. Тому нововисвяченому ієреєві особливо необхідний провід досвідченого душпастиря-наставника.

5.2. Зміни призначень

Важливим моментом у житті і служінні священика є можлива зміна служіння. Під час Чину рукоположення священик складає присягу берегти церковне майно та смиренно йти служити в кожному місці, куди єпископ його пошле. Це стосується однаково як одружених, так і неодружених священиків. Ця «мобільність» інколи може бути великим випробуванням для священика.

Зміна призначення, особливо перша, на практиці часто є для священика важким і болісним процесом. Адже, налагодивши з великим запалом та ентузіазмом духовне та пасторальне життя у своїй дотеперішній громаді, він змушений це покинути і йти на інше місце служіння. Священик, особливо молодий, іноді сприймає це як якусь кару або непошану до його зусиль. Насправді ж такі «перехідні періоди» є нагодою для розвитку його ідентичності та поглиблення розуміння своєї місії священнослужителя.

5.3. Священики зрілого віку

З роками в житті священика може настати період втоми або відчуття вичерпаності. Таке трапляється найчастіше після 25-го року священства: молоді енергійні роки залишилися позаду, починають дошкуляти різні недуги тощо. Настає новий період життя. З одного боку, минає молодечий запал, а з другого — росте великий скарб набутого досвіду і життєвої мудрості. Закрадається спокуса духовної млявості, бо фізичні сили починають слабнути. Проте водночас настає чи не найкращий період служіння. Вміння не піддатися фізичним обмеженням з усвідомленням, що духовні успіхи базуються на духовній зрілості, а не на зовнішній активності, робить священика в цьому віці дуже цінним, потужним працівником у Христовому винограднику.

5.4. Духовенство похилого віку

Хоча важко подати точний момент початку похилого віку — в кожного він інший, хоча неминучий. Це час, коли священик, звичайно, вже не дістає нових призначень або виконує служіння, дещо обмежене за обсягом та активністю. Цей період також має свої благодаті і випробування. Важливо в цей час реалістично оцінити життєву ситуацію. Буває, що священики, які у молоді роки мріяли про великі завдання і працю навіть у пенсійному віці, насправді, коли він настає, можуть болісно переживати відчуття власних обмежень, самотності та непотрібності. Настає час, коли, можливо, треба закінчити своє офіційне служіння.

У цей період важливо реорганізувати та переосмислити своє священство і відповідно до теперішнього стану життя відкрити для себе його новий вимір та цінність свого служіння. Священик не мусить бути активним душпастирем до останнього подиху. Він може служити багатьма іншими способами, інколи навіть дуже небуденними. Тут доречно згадати загально відомий приклад останніх днів Святішого Отця Івана Павла ІІ: незважаючи на слабке здоров’я, будучи позбавленим навіть здатності говорити, він продовжував проповідувати Христову любов вже не з кафедральних амвонів, а з ліжка, до якого його прикувала недуга. Подібно покликання кожного священика, незалежно від практичного заангажування, залишається незмінним — проповідувати Євангеліє своїм життям.

6. ЗАКІНЧЕННЯ

Створивши Адама і Єву, Бог хотів, аби вони та їхні нащадки брали участь у Його божественному житті. «Тож сказав Бог: „Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу“ (Бт. 1, 26). Коли людство втратило Божу подобу через первородний гріх, Ісус знову запропонував нам мати частку в божественному житті через Своє воплочення, спасенну смерть і славне воскресіння. Через відновлення у Хрещенні, прийняття Тіла та Крові Христа у Найсвятішій Євхаристії та через інші Святі Таїнства ми покликані бути дітьми Бога, причасниками Його божественного життя.

Саме через священнослужителів нам, Божому людові, запропонована життєдайна віднова. Священики — знаряддя, за посередництвом якого божественна благодать Христа наповнює наше життя. У цьому й полягає таке велике значення священнослужителів. Походячи з наших родин, священики покликані Господом до виконання для Божого люду цього надзвичайного служіння, що перевершує будь-яку професію чи працю.

Тому ми звертаємося до отців-парохів із запрошенням проповідувати про красу цього покликання та плекати покликання до священства серед молоді. Звертаємося до юнаків, щоб вони цінували голос Божий, що кличе до служіння у священстві. Закликаємо батьків благословляти своїх синів на це святе служіння. Запрошуємо вірних молитвою підтримувати та заохочувати духовенство в їхньому служінні. А все духовенство закликаємо усім своїм служінням та життєвим прикладом ставати дедалі більше справжнім та дієвим знаряддям спасенної благодаті Ісуса Христа.

Підносимо молитву до Господа словами слуги Божого Митрополита Андрея: «А Ти, Всевишній, великий силою і розумом, недослідимий і дивний у святих Своїх, сам, Господи, благослови рабів Твоїх і служителів святого Твого жертовника! Наповни мене і їх дарами Святого Твого Духа, щоб ми були достойними ставати без пороку перед святим Твоїм жертовником проповідувати Євангеліє Твого царства, освячувати слово Твоєї істини, приносити Тобі дари і жертви духовні і людей Твоїх обновляти водою відродження так, щоб у день страшного второго пришествія Єдинородного Твого Сина на суд удостоїлися прийняти з Єго рук „неувядаємий вінець слави“ (1 Пт. 5, 4)» [31].

Поручаємо особливій опіці Пресвятої Богородиці, Матері Найвищого Архиєрея — Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, нашу Церкву та усіх її священнослужителів.

Благословення Господнє на вас!

Від імені Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви

† ЛЮБОМИР

Дано у Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
19 грудня 2009 року